Стефані Маєр - Світанок

Голос Аро був таким заспокійливим і лагідним, що на мить обдурив мене. А тоді я вчула, як Едвард скреготнув зубами, а десь далеко позаду нас Меґі роздратовано засичала у відповідь на таку можливість.

— Цікаво, — замислено мовив Аро, наче й не помітив реакції на свої попередні слова. Його очі несподівано перебігли на Едварда, і замість відрази, яка переповнювала інших членів клану Волтурі, коли вони бачили величезного вовка, в його очах засвітилося бажання, якого я не могла збагнути.

— Так не буде, — мовив Едвард, і зненацька з його голосу зникли обережність і нейтральність, а з’явилася різкість.

— Просто випадкова думка, — сказав Аро, відкрито оцінюючи Джейкоба, а далі його очі метнулися на дві шереги вовків позаду нас. Хай там що показала йому Ренесма, але вовкулаки відразу вельми зацікавили його.

— Вони не належать нам, Аро. Вони не слухаються наших вказівок так, як ви мали на увазі. Вони тут, бо самі того схотіли.

Джейкоб загрозливо загарчав.

— Але вони, здається, вельми до тебе прив’язані, — мовив Аро. — І до твоєї юної дружини, і до твоєї… родини. Вони віддані, — голос його м’яко пестив кожне слово.

— Аро, вони віддано захищають людські життя. Саме тому вони й здатні співіснувати з нами, але навряд чи зможуть співіснувати з вами. Хіба що ви зміните свій стиль існування.

Аро весело розсміявся.

— Просто випадкова думка, — повторив він. — Ти ж сам знаєш, як це буває. Ніхто з нас не здатен цілковито контролювати свої підсвідомі бажання.

Едвард скривився.

— Я таки знаю, як це. А ще я відаю різницю між випадковою думкою і тою, де є підтекст. Так не буде, Аро.

Джейкобова велика голова обернулася до Аро, і з-поміж зубів вихопилося ледь чутне скавчання.

— Він заінтригований ідеєю зробити гвардію з… собак, — буркнув через плече Едвард.

Запала секунда мертвої мовчанки, а тоді над галявиною зірвалося люте гарчання цілої зграї.

Хтось різко кинув команду (Сем, гадаю, бо я навіть не озирнулася), протест урвався і запала зловісна тиша.

— Оце, значить, і є відповідь на питання, — мовив Аро, знову сміючись. — Ці хлопці точно знають, на чиєму вони боці.

Едвард зашипів і нахилився вперед. Я вчепилася йому в руку, не знаючи, що ж такого побачив він у думках Аро, що змусило його так бурхливо відреагувати, а воднораз із ним Фелікс та Деметрі зайняли войовничі стійки. Аро знов відмахнувся від них. Вони розслабились і випростались, і Едвард разом із ними.

— Так багато всього слід обговорити, — сказав Аро, і голос його раптом перетворився на голос заклопотаного бізнесмена. — Стільки всього вирішити. Прошу вибачити мене хвильку — і ви, любі Каллени, і ваші пухнасті друзі, бо я маю перемовитися зі своїми братами.

РОЗДІЛ 37. ВИГАДЛИВІСТЬ

Аро не повернувся до гвардії, яка чекала з півночі галявини, а натомість махнув їм, щоб вони приєднувалися до нього.

Едвард миттєво позадкував, тягнучи за руки мене й Еммета. Ми поквапилися назад, не зводячи очей із небезпеки, яка наближалася. Джейкоб відступав найповільніше, шерсть на його загривку стала дибки, а ікла оголилися на Аро. Поки ми відступали, Ренесма вхопилася за кінчик його хвоста; вона трималася за нього, як за повіддя, примушуючи його залишатися з нами. Ми добігли до своєї родини водночас із тим, як сірі плащі оточили Аро.

Тепер нас відділяло заледве п’ятдесят ярдів — відстань, яку будь-хто з нас міг подолати стрибком за частку секунди.

Гай миттю почав сперечатися з Аро.

— Як ти можеш терпіти це приниження? Чому ти стоїш ти тут бездіяльно, перед лицем такого кричущого злочину, прикритого такою смішною олжею? — він застиг із руками, опущеними вздовж тіла, і пальці його перетворилися на пазурі. Цікаво, чому він просто не торкнувся Аро, щоб висловити свою думку? Чи ми зараз споглядаємо, як розвалюються їхні лави? Невже нам так пощастило?

— Бо все це правда, — спокійно відповів йому Аро. — Кожнісіньке слово — правда. Гляди, скільки там зібралося свідків, готових засвідчити, що вони бачили, як чудесна дитина підросла й подорослішала за коротенький проміжок часу, що вони її знали. І що вони чули, як пульсує тепла кров у її венах, — жестом Аро обвів усіх від Амуна до Шуван, які стояли на різних кінцях шереги.

Гай дивно зреагував на заспокійливі слова Аро — щойно прозвучало слово «свідки». З обличчя його зникла злість, а натомість запанував холодний розрахунок. Він зиркнув на свідків Волтурі, і на виду його була тінь… знервованості.

Я теж зиркнула на сердитий натовп — і збагнула, що це означення більше не пасувало. Жага діяльності змінилася на збентеження. У натовпі шелестіли приглушені розмови — усі намагалися втямити, що ж коїться.

Гай хмурився, він іще глибше занурився в думки. Його замислений вираз роз’ятрив полум’я моєї тліючої люті — він непокоїв мене. А що як гвардія діятиме за невидимим сигналом — точно як вони поводилися під час свого маршу? Я турботливо перевірила свій щит: він здавався таким самим непробивним, як і раніше. Я сформувала з нього низьке довгасте склепіння, яке цілком ховало нас.

Я відчувала гострі зблиски світла там, де стояли мої родичі та друзі, — кожен спалах мав свою особливість, і я подумала, що незабаром почну розрізняти їх. Я вже вирізняла Едвардове світло — воно було найяскравішим із-поміж усіх. Вільне місце довкола блискучих крапок непокоїло мене: якщо хтось із обдарованих Волтурі проникне попід щит, той не захистить нікого, окрім мене. Я відчула, як зморшки зібралися в мене на чолі, поки я обережно притягувала еластичну зброю ближче до себе. Карлайл стояв далі за всіх; я тягнула щит дюйм по дюйму, силкуючись огорнути ним його тіло якнайщільніше.

Мій щит радо співпрацював. Він тримав форму; коли Карлайл відступив, щоб стати ближче до Тані, еластична плівка рушила разом із ним, мов її притягувала його іскра.

Зачаровано я тягнула тканину за нитки й обвивала її довкруж кожної світляної плямки, яка позначала друга або союзника. Щит охоче прилипав до них і рухався разом із ними.

Минула заледве секунда, Гай і досі напружено міркував.

— Вовкулаки, — нарешті пробурмотів він.

У несподіваному нападі паніки я усвідомила, що більшість вовкулак лишилися незахищеними. Я була вже ладна розтягнути щит, аби затулити і їх, аж раптом збагнула, що, хай як це дивно, я відчувала їхні іскорки. Я з цікавістю потягнула щит на себе, поки Амун та Кебі, які стояли найдалі, не опинилися поза щитом разом із вовкулаками. Щойно вони