Стівен Кінг - Острів Дума

чотири або п’ять. Це в кіно б’ють тільки раз і людина вирубається, мов вимкнена лампочка. Навряд, щоб так було в реальному житті.

— Не так, — промурмотів Ваєрмен, звісно, ця гра в припущення виявилася аж занадто точною.

— Від ударів зверху по голові моя Отака-то-Дівчинка отримала три проломи черепа, вилилося багато крові.

Мері потаскала її. Кривавий слід тягнувся через вітальню і кухню (сморід від спаленого етюду, радше за все, ще висів у повітрі), а далі коротким коридором між спальнею і закутком, що слугував для Ілси кабінетом. У кінці цього коридорчику Мері наточила води у ванну і втопила мою непритомну доню, як непотрібне кошеня. Виконавши цю роботу, Мері повернулась до вітальні, сіла на диван і вистрелила собі в рота. Куля знесла їй верхівку черепа, розплескавши по задній стіні, разом з добрячим жмутом волосся, всі її мистецькі ідеї. Тільки-но хилилося до четвертої ночі. Сусід знизу мучився безсонням, він вгадав звук пістолетного пострілу і викликав поліцію.

— Навіщо було її топити? — спитав Ваєрмен. — Мені це незрозуміло.

«Бо це манера Персе», — подумав я, а вголос промовив:

— Не будемо зараз про це гадати. Гаразд?

Він вхопив мене за єдину руку і стиснув її:

— Гаразд, Едгаре.

«А якщо ми зробимо свою справу, можливо, нам вже непотрібно буде про це гадати», — подумалось мені.

Але ж це я затягнув у воду мою дочку. Я був певен цього. Я намалював її на пляжі.

Мою мертву доню. Мою утоплену донечку. Намалював на піску, щоб хвилям її було легше забрати.

«Ти захочеш, — сказала Елізабет, — але ти не мусиш».

Ох, ця Елізабет.

Іноді ми не маємо вибору.

— 3 —

Ми надудлились кави на осяяній сонцем кухні Великої Ружі, аж піт нам виступив на щоках. Я запив кавою три пігулки аспірину, і послав Джека взяти два альбоми «Умілець», наказавши нагострити геть усі кольорові олівці, які він тільки знайде нагорі.

Ваєрмен поклав до пластикового наплічника все годяще з холодильника: моркву, різані огірки, шість упаковок пепсі, три великих пляшки води Evian, кілька ростбіфів і одне — як їх зве Джек — курча-астронавта в прозорій капсулі.

— Мені якось дивно, що ти ще думаєш про їжу, — сказав він без тіні відрази.

— Мене не цікавить їжа сама по собі, — пояснив я, — але, можливо, мені доведеться дещо малювати. Фактично, я абсолютно впевнений у тому, що мені доведеться малювати. А ця робота спалює в мені калорії цілими вагонами.

З’явився Джек з альбомами й олівцями. Я вхопив їх і знову послав його нагору по гумки для стирання. Я мав підозру, що мотлоху буде більше, ніж я сподіваюся, — та хіба не так завжди? — але не знав, що саме знадобиться. Я поглянув на годинник. Було десять хвилин на дванадцяту.

— Ти сфотографував міст своїм поляроїдом? — спитав я Джека. — Прошу, заспокой мене, скажи, що ти не забув.

— Так, але я вирішив.., що байка про краснуху й кір...

— Покажи мені світлини.

Джек поліз до задньої кишені і витяг кілька кольорових знімків. Перегорнув їх, вибрав чотири, подав мені, а я розклав їх на кухонному столі, немов для короткого пасьянсу. Вхопив альбом і швидко почав копіювати фото, на якому було знято ланцюгово-зубчатий механізм під піднятим мостом, що являв собою мініатюрну однорядну споруду. Права рука не переставала свербіти, ніби глибоко в ній ворушилося щось сонне.

— Історія про кір і краснуху — це геніальна вигадка, вона відвадить звідси майже всіх. Але майже — це ще не всі. Мері не залишила б у спокої мою дочку, якби навіть хтось сказав їй що в Іллі вісп... Курва!— Мені затуманилися очі й олівець, замість прямої лінії, з’їхав кудись на манівці.

— Спокійно, Едгаре, — промовив Ваєрмен.

Я поглянув на годинник. Вже 11:58. Міст піднімають опівдні, за графіком. Я зморгнув сльози і повернувся до свого рисунку. З кінчика чорного «Вінусу» народжувався мостовий механізм. І навіть зараз, після смерті Ілси, мене захопило чудо спостерігання того, як з нічого виникає щось — мов реальна форма з непроглядного туману. А чом би й ні? Коли ж іще? Мене це втішало.

— Якщо вона захоче наслати на нас когось, а звідний міст виявиться недоступним, вона просто пошле того кругаля на той пішохідний місток, що веде сюди з острова Сан-Педро, — висловив сумнів Ваєрмен.

— Навряд чи, — відповів я, не відриваючи очей від роботи. — Купа народу не знає про існування Сонячного Хідника, а Персе тим більше, я цього певен.

— Чому?

— Бо той місток було збудовано у п’ятдесяті, ти сам мені це розповідав, а вона в той час спала.

Він поміркував, а тоді сказав:

— Ти віриш насправді, що її можна вбити?

— Так, вірю. Може, й не вбити, але знову занурити у сон.

— І ти знаєш як?

«Знайди, де тече стіл і полагодь його», — ледь не промовив я вголос, але в тім не було сенсу.

— Поки що ні. У старому домі є решта малюнків Ліббіт. В тому, що на південному кінці острова. Вони розкажуть нам, де знайти Персе, і підкажуть, що мені робити.

— Звідки ти знаєш, що вони там є?

«Бо вони мусять там бути», — міг би відповісти я, але в цю мить загула сирена. За чверть милі північніше нас пішов угору звідний міст між островами Дума й Кейзі, єдина ланка, що поєднувала нас із материком. Я порахував до двадцяти, після кожної цифри промовляючи слово Міссісіпі, як колись в дитинстві. А потім стер на своєму малюнку найбільшу шестерню. Авжеж, коли я це робив, у моїй відсутній руці ворухнулося щось, але головне концентрувалося в мене перед і над очима — радість від акуратного виконання красивої роботи.

— О’кей, — промовив я.

— Можемо вирушати? — перепитав Ваєрмен.

— Поки що ні, — застеріг я.

Він поглянув на годинник, відтак на мене.

— Мені здавалося, ти кудись поспішав, аміго?А після того, що ми бачили тут минулої ночі, і я теж. Так що там ще?

— Я мушу вас обох намалювати.

— 4 —

— Мені було б дуже приємно отримати від вас портрет, — сказав Джек. — І я певен, моя мама просто страх як зраділа б, але, здається, Ваєрмен має рацію. Нам вже треба йти.

— Джеку,