Стівен Кінг - Острів Дума

що якусь з серії «Дівчина і Корабель». І одразу забрала її з галереї. Я мав би про це здогадатися. Ваєрмене, мені треба лягти. Поспати. Дві години, добре? А потім розбудиш мене і підемо на південний кінець.

— Едгаре, ти виснажений.., я не думаю, щоб після такого ти...

Я опустив очі. Голова важила сто фунтів, але я спромігся.

— Вона також не думає, але все мусить закінчитися сьогодні. Дай мені дві години.

Прочинені двері Великої Ружі дивилися на схід і ранкове сонце кидало яскраві промені Ваєрмену на лице, освітлюючи співчуття такої сили, що мені несила було його витримати.

— О’кей, мучачо. Дві години.

— Тим часом намагайся ні в що не встряти. — Не знаю, чи почув він останню фразу. Я вже сунув до спальні і слова від мене розбігалися. Впавши на ліжко, я намацав Ребу. Якусь мить я зважував, чи не пожбурити її в інший кінець кімнати, як до того мені хотілося це зробити з телефоном. Натомість я пригорнув її до себе, втопив обличчя в її піддатливому тільці й заплакав. Так, плачучи, й заснув.

— 2 —

— Прокидайся, — штурхав менехтось. — Едгаре, прокидайся. Якщо ми збираємося щось робити, треба поспішати.

— Ну, не... я сумніваюся, що він зможе кудись йти. — Голос належав Джекові.

— Едгаре! — Ваєрмен дав мені ляпаса, а відтак ляснув і по другій щоці. Безжально. Яскраве світло мучило мої заплющені очі червоним сяйвом. Я спробував відгородитися від усіх цих подразників — по інший бік повік на мене чекало зло, — але Ваєрмен мені не дозволив. — Мучачо! Прокидайся! Вже десять хвилин на одинадцяту!

Це подіяло. Я сів і розплющив очі. Він тримав у мене перед обличчям лампу. Так близько, що я відчував її жар. За його спиною стояв Джек. Згадка про те, що Ілса, моя Іллі, мертва, прохромила мені серце, але я відштовхнув її геть.

— Вже одинадцята!? Ваєрмене, я тобі казав дві години! А що як хтось з родичів Елізабет вирішить сюди...

— Спокійно, мучачо. Я зателефонував до погребального салону і наказав передати, Щоб усі трималися подалі від Думи. Сказав, що ми тут, усі троє, захворіли на кір з краснухою. Дуже заразний вірус. І ще я дзвонив Даріо, розповів йому про твою дочку. Картини під контролем, у всякому разі поки що. Для тебе це, звісно, зараз не так важливо, але...

— Якраз важливо. — Я підхопився на рівні і потер рукою обличчя. — Персе не має права заподіяти лиха більше, ніж вона встигла вже наробити.

— Едгаре, мені так жаль, — промовив Джек, — я так співчуваю вашій втраті. Я розумію, що вам від цього аж ніяк не легше, але...

— Ні, легше, — відповів я йому, і колись дійсно може полегшати. Якщо я буду це повторювати, якщо буду діяти. Аварія навчила мене тільки одному: єдиний спосіб рухатися — рухатися. Повторювати собі — я можу це зробити, навіть коли знаєш, що не можеш.

Я помітив поряд свій одяг, хтось з них приніс його. Але для сьогоднішньої роботи мені потрібні будуть не кросівки з-під ліжка, а важкі черевики, що стоять у щафі. На Джеку були високі робочі черевики Georgia Giants і сорочка з довгими рукавами — дуже добре.

— Ваєрмене, зробиш кави?

— А час ми маємо?

— Надолужимо. А поки що мені потрібно остаточно прокинутися. І вам, хлопці, на завадило б підзарядитися. Джеку, ти допоможеш мені взути черевики?

Ваєрмен зник на кухні, а Джек присів напочіпки, взув на мене черевики і зав’язав шнурку.

— Що тобі вже відомо? — спитав я його.

— Більше ніж мені хотілося б знати, — відповів він. — Але я нічого з того не розумію. На вашому вернісажі я балакав з цією жінкою — Мері Айр? — і вона мені сподобалася.

— Мені теж.

— Поки ви спали, Ваєрмен телефонував вашій дружині. Їй не схотілося довго з ним балакати, тож тоді він зателефонував одному з ваших друзів, з котрим познайомився на виставці — містеру Бозмену.

— Розказуй.

— Едгаре, ви певні, що...

— Розказуй.

Версія Пам була неповною, уривчастою, та й від неї у мене в пам’яті мало щозалишилося. Подробиці потонули у видінні Ілсиного волосся, що плаває на поверхні води у переповненій ванні. Видіння могло неправильно передавати те, що відбулося насправді, але воно було диявольськи яскравим, диявольськи точним, і воно витіснило з мого мозку все інше.

— Містер Бозмен розповів, що поліція не знайшла слідів вламу, тож вони гадають, що ваша дочка сама її впустила в квартиру, хоча ще стояла глупа ніч...

— О, Мері просто натискала кнопки домофону, поки хтось їй не відкрив двері. — Моя відсутня рука почала свербіти. Глибоким свербінням. Сонним. Майже мрійливим. — Тоді вона дісталися Ілсиної квартири і подзвонила в двері. Припустімо, прикинулась кимось іншим...

— Едгаре, ви гадаєте, чи...

— Припустімо, прикинулася кимось з госпел-гурту «Колібрі» і, скажімо, з-за дверей повідомила, що трапилося щось погане з Карсоном Джонсом.

— Хто це такий?

— Вона до того ж назвала його Смайлі, чим і переконала Ілсу.

Повернувся Ваєрмен. А заразом і другий, леткий Едгар. Нижній Едгар на острові Дума в ранковому флоридському світлі бачив лише звичайні речі. Едгар, що плавав над моєю головою, бачив більше. Не все, але стільки, що аж забагато.

— Що було далі, Едгаре? — запитав Ваєрмен, і дуже м’яко він це зробив. — Як ти гадаєш?

— Скажімо, Іллі відмикає двері, прочиняє і бачить жінку з націленим на неї пістолетом. Звідкілясь вона знає цю жінку, але перед цим вона вже пережила жахливу ніч, була дезорієнтована, тож не може точно пригадати, хто це — в неї заціпило пам’ять. Можливо, це на краще. Мері наказує їй повернутися кругом, а коли Іллі це робить.., коли вона робить це... — Тут я знову заплакав.

— Едгаре, чоловіче, не треба, — сам ледь не плакав Джек. — Це тільки ваші припущення.

— Це не припущення, — сказав Ваєрмен. — Хай говорить.

— Але навіщо нам про це знати...

— Джеку... мучачо.., ми не можемо знати, що нам потрібно знати. Тож хай чоловік розповідає.

Я чув їхні голоси ніби звідкілясь здалеку.

— Скажімо, коли вона обернулася, Мері вдарила її пістолетом. — Я втер собі очі й лице рукою. — Скажімо, вона вдарила її кілька разів,