Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн. 2

по правді подумати, цього ж замало. Коли подумати, то ні одне, ні друге не зробило її такою вже щасливою, хоч вона могла тепер жити спокійніше й не сушити голови завтрашнім днем. «Якби я мала гроші, мала певність у завтрашньому дні і мала ще й тебе, то могла б сказати, що домоглася всього, чого хотіла»,— подумала Скарлет, тужливо дивлячись на Ешлі. Та вголос не сказала цього, боячись розвіяти ті чари, що єднали їх двох цю мить, боячись, що урветься той проблиск розуміння його душі, який так її втішив.

— Ти хотів тільки бути самим собою? — засміялась вона трохи зажурено.— Найбільше моє лихо, що я ніколи не була сама собою! А чого я хотіла домогтись... що ж, я, здається, цього домоглася. Я хотіла бути багатою, жити в безпеці й...

— Але, Скарлет, невже тобі ніколи не спадало на думку, що мене не дуже обходить — багатий я чи ні?

Ні, їй ніколи таке не спадало на думку, щоб хтось міг не хотіти бути багатим.

— То чого ж ти хочеш?

— Тепер я вже й не знаю. Колись я знав, але тепер майже забув. Головне — щоб мені дали спокій, щоб мені не дозоляли люди, яких я не люблю, щоб не змушувано мене робити те, що мені не любе. І ще, може... хотілося б, щоб вернулися давні часи, хоч вони вже ніколи не вернуться — мене тільки переслідують згадки про них і про той світ, що розпався на моїх очах.

Скарлет рішуче стисла губи. Ще й як добре вона розуміла, що він мав на увазі. Вже сам тон його голосу викликав у пам’яті оті давні дні, що оживали перед нею і примушували серце болісно стискатися від згадок. Але в ту хвилину, коли вона лежала ницьма, слабосила й спроневірена, у Дванадцяти Дубах і казала собі: «Я не оглядатимусь назад!», душа її відгородилася від минулого.

— Теперішнє життя мені любіше,— мовила Скарлет. Та говорячи це, вона не дивилася йому в очі.— Тепер кожного дня відбувається щось цікаве, всілякі прийоми й таке інше. І стільки блиску, тоді як колись було нуднувато.— («О, ті сільські оспалі дні й теплі тихі присмерки! Лункий погідливий сміх з негритянських хатин! Яке золотаво-літепле було тоді життя, яка заспокійлива певність у тому, що принесе завтрашній день! Хіба я можу все це забути?») — Мені теперішнє життя любіше,— повторила вона, хоч голос її здригнувся.

Ешлі зсунувся зі столу й тихцем засміявся, повний недовіри. Взявши Скарлет рукою за підборіддя, він підніс її обличчя вгору.

— Поганенька з тебе брехунка, Скарлет! Звісно, тепер більше блиску... в певному розумінні. Оце ж бо й зле. Колись не було такого блиску, але тодішні дні мали свою неповторну чарівність, красу, спокійну принаду.

Вся в полоні суперечливих почуттів, Скарлет опустила очі. Звук його голосу, доторк його руки непомітно відчиняли ту браму, яку вона назавжди замкнула за собою. Потойбіч брами лишилася краса минулих днів, і журлива туга за ними затопила Скарлет. Та вона знала, що хоч би яка там позаду була краса, її треба так і залишити в минулому. Не можна йти вперед, коли тебе обтяжують болючі спомини.

Ешлі відпустив підборіддя Скарлет, узяв обіруч одну її долоню й лагідно стиснув.

— А ти пам’ятаєш... — почав він, і ту ж мить дзвінок перестороги зателенчав у неї в голові: «Не оглядайсь! Не оглядайсь!»

Але вона знехтувала цю пересторогу, підхоплена хвилею щастя. Нарешті вона розуміла його, нарешті їхні душі зустрілися. Ця хвилина була занадто дорога, щоб її втратити, байдуже, яким болем доведеться за неї заплатити.

— А пам’ятаєш...— почав він, і під чаром його голосу голі стіни конторки розсунулися, і роки відступили назад, і вони вдвох ізнов їхали верхи сільським путівцем давно минулої весни. Промовляючи, він міцніше стис її руку, і в голосі у нього звучала журлива магія напівзабутих пісень. Скарлет чула веселе подзенькування вуздечки, коли попід деревцями дерену вони простували на пікнік до Тарлтонів, чула свій власний безтурботний сміх, бачила, як сонце поблискує на сріблясто-золотому волоссі Ешлі, милувалась, як він гордо й невимушено сидить на коні. Музика бриніла в його голосі, музика скрипок і банджо, що під їхні звуки вони танцювали у білому будинку, якого вже нема. Здалеку, з темних боліт під холодним осіннім місяцем долинав гавкіт псів, що бігли слідом опосумів, і чути було різдвяної пори запах пуншу з чар, оздоблених гостролистом, і видніли довкола усмішки на чорних та білих обличчях. І гамірливим гуртом поставали у спогадах давні приятелі, сміючись, мовби й не померли вони ген скільки років тому — цибаті й рудоголові, схильні до вибриків Стюарт і Брент, нестримні, як молоді лошаки, Том і Бойд, Джо Фонтейн з палкими чорними очима, Кейд і Рейфорд Калверти, що рухалися з такою лінькуватою грацією. Були тут і Джон Вілкс, і Джералд, червоний від бренді, і Еллен з шерехом її суконь та ароматом. А все те було повите відчуттям безпечності, певності в завтрашньому дні, який принесе таку саму радість, що й день сьогоднішній приніс.

Ешлі змовк, і вони довгу хвилину мовчки дивились одне на одного, і прослалась між ними назавжди втрачена золота їхня юність, прожита так безтурботно.

«Тепер я розумію, чом ти не можеш бути щасливий,— журно подумала Скарлет.— Раніше я цього не розуміла. І ніяк не могла зрозуміти, чом я теж не була щаслива. Але... але ж ми зараз розмовляємо, як двоє старих людей! — вразила її прикрим подивом думка.— Двоє старих, що оглядаються на події півсторічної давності. А ми ж зовсім і не старі! Ото тільки, що дуже багато подій сталося за цей час. Все так сильно змінилося, наче минуло півсотні років. А ми не такі й старі!»

Проте коли вона подивилась на Ешлі, він таки не нагадував молодого й осяйного юнака. Голова його була схилена, він стояв і дивився відсутнім поглядом на її долоню, досі ще затиснуту в нього у руці, і вона бачила, що колись ясне його волосся взялося сивизною, стало сріблясто-сірим, як місячне світло на спокійній воді. І якось самі собою померхли і сяйво квітневого надвечір’я, і радість у неї на серці, і солодкий смуток спогадів зробився гірким як полин.

«Не треба було дозволяти, щоб він затяг мене в минуле,— подумала вона з розпачем.— Я правильно була вирішила, що ніколи не оглядатимусь назад. Це занадто боляче, це