Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

Дешту.—Амазонки!—видихнув поруч ізнеюдоболюзнайомий голос.

Сфена здивовано обернулася. Чіпляючись за стіну, до неї підповз Белокун.

На нього було страшно дивитися. Шкіра майже сповзла з обличчя. Без повік очі

здавалися вибалушеними й геть божевільними. За доктором тягнувся кривавий

шлейф. Розглядаючи Белокуна, Сфена не одразу усвідомила, що він кричав. А

коли підійшла до вікна, то побачила орду, яка наближалася до мукоеде ляїн ер.

Усіма вершниками були жінки.

— Самовбивці, — просичала Сфена й наказала цілити по новоприбулих. —

Знищити всіх.

Станція знову здригнулася. «Якого дідька вони досі не зупинили

грифонів?»

Повз ілюмінатор пролетів один із птахолевів, і вона змогла роздивитися

вершника. Потвора із залізними вусами перехопила її погляд і весело

відсалютувала. А потім грифон кинув у скло зірваний з обшивки динамік. Сфена

відсахнулася. Скло залишилося цілим, але Мати Вітрів різко похилилася.

Почався і відразу обірвався гімн Двобогу.

— Що відбувається?

Сфену жбурнуло у вікно, вона боляче вдарилася лобом об перегородку.

Ліве око залила кров. Їх знову підкинуло. Станція почала втрачати висоту.

— Вони збили останній динамік, — сказав Белокун. — Гімн Двобогу —

ось що тримало Матір Вітрів на льоту.

Белокун набрав у легені повітря й закричав:

— Слався! Слався, Двобоже!

— Зараза! — завила Сфена й потягнулася до банки з бакасою. — Усім

співати! Співати гімн Двобогу!

Щойно вона торкнулася слизької шкіри, пальці прошив різкий біль. Очі

залили сльози. Вона відчула страх і отупіння всіх Старших Братів на Станції.

Манкури збили їм волю, зробили рабами жаби. Вони покірно роззявляли роти, але в народженого ними гімну не було потрібної енергії. Тупа покора вбила

пристрасть віри.

У вирі картинок та отупілих емоцій одна свідомість була наче вогонь у

нічному Дешті. Спалах болю й вибух суєру, агонія перед навалою змін.

— Руф? — покликала Сфена. Очима жінки з пір’ям вона побачила свою

Іфігенію Кіммерицьку — і все навколо втратило сенс.

— Ні! Ма! Стій! — розкидаючи всіх на своєму шляху, Сфена вибігла з

командного містка. — Зупинися, ти не можеш утекти!

— Марія хоче забрати Мамая, — за нею, чіпляючись за стіни, поповз

Белокун.

Ма. Прийми мене, Деште

Станцію труснуло так, що Ма ледве не влетіла в Евге. Їй довелося з

поспіхом відсунутися, щоб випадково не торкнутися дівчинки. Евге дала їй

приєднатися до тогіреку Діви, проте Ма бачила, що сталося з Руф’ю від

випадкового доторку до суєрних пальців, і не хотіла випробовувати долю. На

дівчинці була лише лікарняна роба. Ма обмотала її простирадлом. На вигляд

Евге було не більше п’яти. Довге світле волосся й великі рожеві очі. У Ма не

вистачило часу розпитати про останні слова Ханум. Якщо дівчинка врятувалася

з пожежі тринадцять років тому, вона мала бути набагато старшою. По тому, як

здригалася Мати Вітрів, Ма зрозуміла, що зовні точиться бій. Вона наче знову

повернулася в той момент, коли вони з Анархією тікали до рятівних воріт.

Тільки цього разу вони були в небі. Якщо Чорна Корова передала її послання, особливого вибору не залишалося: вона знову мусила тікати.

Шлях до кімнати Бекира перерізували гвинтові сходи, що вели на верхню

палубу. Ма зосередилася на Евге й пізно помітила Старшого Брата попереду себе.

Його очі були затуманені, а в лобі пульсував манкур, проте він безпомильно

цілився просто їй у голову. «Цілився, але не стріляв», — подумала Ма й сказала:

— Сфено, не роби дурниць.

Рука зі зброєю підстрибнула, Старший Брат зігнувся, його голова

приземлилася на залізне бильце сходів, а з ока вилізла якась колючка. На мить

Ма подумала, що це Перша Зіниця, але потім з-за спини Старшого Брата

з’явилося обличчя Бекира. Він знічено подивився на мертвого чоловіка й витер

руки об одяг. Там, де хлопець торкнувся тканини, залишилися брудно-зелені

сліди, наче він копирсався в землі.

— Ти вмієш випускати з рук дерев’яні шпичаки? — ошелешено

перепитала Ма.

— Ні, мене слухається рослинність. Навіть суха. Мертва оживає. А що в

тебе на спині?

Ма простягнула Бекиру руку, закликаючи підійти до неї.

— Довго розказувати. Різка зміна концентрації суєру — і мене нарешті

торкнулися зміни. Маємо йти.

— Нарешті? Я знаю, що ти це відрізала ще в Ак-Шеїх. — Хлопець не

зрушив із місця. — Ти завжди мені брехала. І я нікуди не піду, поки ти не

поясниш ось цього, — Бекир витягнув із кишені брудні папірці й передав Ма.

Вона відразу впізнала зображення. Це було маленьке фото, яке вона

роками ховала від Бекира, а ще — копія агітки, з якої вона його вирізала.

— Ти вкрав це з моєї скрині?

— Так, бо думав, що це мій батько. Але на агітці написано, що він загинув

за рік до мого народження. Як таке може бути?

— Ти точно хочеш говорити про це зараз, коли внизу йде бій, а нас от-от

знайдуть?

— Я хочу знати правду. Я вже не дитина, від якої можна приховувати.

«Правду?» — Ма ледь не застогнала від відчаю. Яку правду? Те, що вона

забула обличчя Марка Дороша відразу після народження Бекира й вирізала

перший-ліпший портрет, щоб показати сину? А нагоди так і не трапилося, бо

вона не хотіла брехати. Адже Марко Дорош, справжній Марко Дорош, забутий

Марко Дорош, ніколи не був його батьком. А правда полягала в тому, що вона не

знала, як був створений Бекир. Ма подивилася в карі очі сина.

— Тоді слухай: я імплантувала собі ембріон перед тим, як утекла з Матері

Вітрів. Ти розвивався аномально швидко, я ледь не померла під час пологів. А

коли мені