Олена Гриб - Гра в чуже життя, Олена Гриб
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Я ж не-людь, так? Тоді отримай, самовпевнений зрадник людського роду! Ось тобі, віковічна сволото!» – короткі, але гострі нігті полоснули товсту шкуру «пут» з такою силою, що з «хобота» струмком ринула темно-синя кров.
До наступного змаху краї рани зрослись і покрилися роговими пластинками.
Лін знову пошкодувала про брак сокири. Або хоча б кухонного ножа. Або справжніх кігтів…
Широке лезо легко розсікло щупальце, нога в знайомому шкіряному черевику гидливо зіштовхнула половинки у воду. В Купелі щось завирувало.
Дівчина не встигла обернутися до свого рятівника.
– Затримай дихання! – почула вона голос метаморфа, а потім почався стрімкий політ, який закінчився річкою.
Руки, що тримали її, скам’яніли, за спиною теж відчувалася кам’яна стіна. Звісно, плавання закінчилось на дні.
Товща води тиснула неймовірно, швидка течія намагалася підкорити здобич, але Карі залишався нерухомим.
Лін відчула себе у пастці. Чому ж він застиг? Прокляття, занадто невчасно трапилась ця скам’янілість!
Метаморф зрушив із місця. Хиткий крок, ще один, і ще… Лін захотілося вдихнути нову порцію повітря, однак світла пляма вгорі наближалась надто повільно.
«Не дихати» – повторювала вона про себе.
«Я все одно людина» – нав’язливо крутилось у голові.
Потім зненацька прийшов сон…
– Лі-і-ін! – доносилося здалеку.
Лін стрепенулась. Піщаний, а не кам’янистий берег, криві деревця. Сонце хилилося до заходу, на небі ні хмаринки, хоч дівчина чомусь була в тіні.
– Карі! Дякую…
«Тінь» трохи зніяковіла.
– Я плавати не вмію, – почав виправдовуватись метаморф. – Ну, по-справжньому не вмію. Довелося по дну, наполовину в камені, щоб течією не віднесло. У тебе синців буде безліч… Мені здалось, я тебе втратив.
– І я думала, що всі мене покинули, – з сумом зізналася Лін.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра в чуже життя, Олена Гриб», після закриття браузера.
