Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

Прибуття двох білих людей з величезним чудернацьким багажем стало неабиякою сенсацією для жителів невеличкого ескімоського поселения Уейпрайт. Ескімоси допомогли їм вивантажитися на берег.

«Жоден портовий робітник ні за яку плату не допоміг би нам так самовіданно і так охоче, як ці наші нові випадкові знайомі», — занотував Амундсен у щоденнику подорожі.

Усього лише за кілька днів під його керівництвом ескімоси побудували з привезених частин ангар, і обидва мандрівники енергійно заходилися складати «юнкерс». Одначе ранні морози поклали край планам Амундсена трансполярного польоту. Треба було знову набратися терпіння, а його Амундсену вже бракувало. Він не міг бездіяльно сидіти в глушині ще кілька місяців, марнуючи час. Отож, залишивши Омдаля на зиму в ескімоському поселенні, Амундсен вирушив у Ном. Там була радіостанція, і він міг встановити зв'язок з екіпажем «Мод», а також з Норвегією, щоб залагодити свої фінансові справи, які дедалі більше ускладнювалися. Легко сказати «вирушив». Від бухти Уейнрайт до найближчого селища Коцебу було тисяча кілометрів, а звідти до Нома ще чотириста. Відомий лондонський кардіолог зневірився б у своїх знаннях, побачивши цього «приреченого на смерть» пацієнта, котрий біг за собачою упряжкою по сто кілометрів за добу.

— І як тут вірити лікарям, — сміявся Амундсен, коли, повний сил і енергії, дістався нарешті до мети подорожі.

«На борту все гаразд крп Мод вмерзла в крижане поле схід острова Врангеля крп Дрейфуємо північному напрямку крп Швидкість чотири кілометри на добу крп Не можемо дочекатися звістки ваш старт крп», — телеграфував радист Олонкін.

«Змушений відкласти політ наступного літа крп Виліт повідомлю вас крп», — відповів Амундсен прямо з радіостанції.

«Отже, після трьох зимівель крижане поле понесло «Мод», як колись нансенівський «Фрам». Коли ж воно донесе судно до полюса? Надто пізно настав цей радісний день, надто повільно дрейфує «Мод». А мені скоро вже п'ятдесят», — із сумом писав Амундсен.

Ранньою весною 1923 року він повернувся в бухту Уейпрайт, де його чекав Омдаль з готовим уже до польоту «юнкерсом». Цього разу Амундсен, як ніколи, вірив у перемогу. При швидкості сто вісімдесят кілометрів за годину, яку легко міг розвинути «юнкерс», переліт до Шпіцбергену, що знаходився за три тисячі чотириста кілометрів від місця старту, триватиме лише дев'ятнадцять годин. Літак міг триматися в повітрі близько тридцяти п'яти годин. Отже, пілоти мали великий резерв часу на випадок зустрічного вітру чи негоди. Найнявши тридцять ескімосів-мисливців, Амундсен розставив їх на шістсоткілометровій трасі до Нордвіка, де була радіостанція, на відстані двадцяти кілометрів один від одного. Вони мали світловими сигналами передати звістку про його старт для повідомлення по радіо. Передбачаючи можливість вимушеної посадки, Амундсен узяв на борт «юнкерса» запас продовольства і спорядження для пішого походу по кризі. Він навіть не знав, що з Норвегії, коли там стало відомо про його повітряну експедицію, вирушили до Шпіцбергену два кораблі і три літаки, щоб у разі потреби допомогти йому.

Однак перший пробний політ «юнкерса» у травні 1923 року був водночас і останнім: коли літак сідав на лід, зламалась лижа. Щоб її полагодити, довелося б виписати з Нью-Йорка запасні частини, а також запросити фахівця, який замінив би надто слабке кріплення. Амундсен вирядив Омдаля в Ном і на прощання сказав йому:

— Я програв остаточно. Можеш тепер залишити мене, я не ображусь.

— Я піду, капітане, якщо ви жадаєте цього, тільки трохи пізніше. Зачекаю, коли ви відіграєтеся. Ми врешті переможемо, — відповів Омдаль. І це трохи підбадьорило Амундсена.

«Чи встигне Омдаль вчасно повернутися з Нома? Чому мені так не щастить, чому на мою долю випадає стільки випробувань?» — писав він у розпачі. Аварія «юнкерса» була для нього важким ударом, найважчим з тих, які йому довелося зазнати.

Прагнучи першим пролетіти над Північним Льодовитим океаном, Амундсен покинув свій улюблений корабель, зрікся моря, яке з дитинства було його рідною стихією.

Він зрадив море. Невже повітряний океан, якому він тепер довірився, підведе його? Мимоволі пригадалися слова, сказані йому на прощання фру Хельге: «Ти ще пошкодуєш, Руале, що не послухався мене. Треба вміти вчасно відійти, відійти в зеніті своєї слави». Невже вона була права?

Амундсену вже уривався терпець, коли, наче посланець самої долі, до нього з Коцебу прийшов якийсь ескімос і приніс дивну телеграму:

«У мене є для вас три нові літаки крп. Прошу негайно приїхати крп Хаммер».

Що за Хаммер? Амундсен невиразно пригадав земляка, з яким випадково познайомився у норвезькому консульстві в Сіетлі на прийомі. Це був самовпевнений, гострий на язик маклер. Коли ремонтували «Мод», він зробив Амундсену якусь дрібну послугу. І ось тепер така несподівана пропозиція… Адже три літаки дуже дорого коштують!

Не марнуючи часу на роздуми, Амундсен того ж таки дня вирушив у Коцебу, найняв там перше-ліпше китобійне судно, на якому дістався до Нома, а звідти, забравши Омдаля, що чекав там на нього, подався, аж палаючи з цікавості, в Сіетл.

— Я недавно повернувся з Берліпа. На моє прохання, завод фірми «Юнкерс» будує для вас, капітане, три машини найновішої конструкції.

Здивований Амундсен з неприхованим захватом дивився на маклера. Багато чого він бачив у своєму житті, немало довелось йому пережити, але щоб така манна небесна!..

— Сама доля послала мені вас, пане Хаммер! — сказав зворушений Амундсен, не знаючи, як і дякувати своєму благодійникові. — Щоправда, літак типу «юнкерс», на жаль, не годиться для полярних польотів. У цьому я пересвідчився на власному досвіді. Тут скоріше підійшов би гідроплан спеціальної конструкції, який міг би стартувати й сідати не тільки на воді, а й на покритих снігом льодових полях.

— Немає нічого простішого, пане капітане, не бачу тут найменших труднощів. Я охоче пошукаю саме таку машину, це буде велика честь для мене.

— Але ж… гроші?