Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

дивився на компас, узявши курс на північний захід. Нарешті здійснювалась мрія його останніх років.

«Збудувавши «Фрам», Нансен зробив переворот у полярних дослідженнях; легкі сани, які він сконструював, собачі упряжки, ідея використання яких належить також Нансену, допомогли і мені, й Пірі досягти обох полюсів Землі. Моя ідея використання літаків для дослідження Арктики теж стане початком нової ери», — з гордістю думав він.

Амундсен був безмежно радий. Пощастило нарешті придбати омріяний «юнкерс»; на додачу фірма «Кертіс» подарувала йому з рекламною метою невеличкий аероплан типу «оріоль». Тепер, здавалося, справа проста: повантажити «оріоль» на «Мод», щоб він міг здійснювати короткі розвідувальні польоти для вивчення етапу криги і тим самим допомагав Вістінгу вести судно. А сам Амундсен разом з молодим норвезьким пілотом Оддом Омдалем летів зараз на «юнкерсі» в Сіетл. З Аляски він мав дістатися, пролетівши над Північним Льодовитим океаном, до Шпіцбергену, а звідти — до «Мод», що дрейфувала в льодах. Цей широкого розмаху план був по-справжньому Амундсенівський, гідний підкорювача Північно-Західного проходу і Південного полюса. Руал Амундсен був у захваті від можливості пришвидшити темп відкриттів і досліджень. Повільний дрейф «Мод» стомив його і знеохотив до морських подорожей більше, ніж він сам собі признавався у цьому.

«За одну годину льоту можна покрити відстань, на подолання якої потрібно було б щонайменше п'ять днів напруженого, вбивчого походу. А п'ять днів походу — це п'ять нічних постоїв, під час яких треба напнути і згорнути намети, це приготування їжі, годівля собак…»

Попихкуючи своєю нерозлучною люлькою, Амундсен зручніше вмостився на сидінні, приплющив очі, і перед ним постала біла пустеля, що простяглася на сотні кілометрів. Він з полегкістю подумав, що йому більше не доведеться долати її пішки. Мотор рівно, монотонно гудів, і це заспокоювало, присипляло.

Коли вони пролітали над штатом Пенсільванія, тишу в кабіні порушив тривожний голос Омдаля:

— Перегрівся мотор!

Монотонний гул раптом урвався. «Юнкерс» почав падати з висоти двох тисяч метрів. Відчайдушні зусилля пілота були марні, ніщо вже не могло втримати машину в повітрі. Земля наближалася з блискавичною швидкістю — лишалося двісті метрів, сто п'ятдесят, сто… Страшний удар струсонув літаком. Люди, мов викинуті з катапульти, впали на траву.

Оглушений Амундсен насилу розплющив очі. Ворухпув однією рукою, другою, ногами — цілі! Яке щастя! Оглянувся, стривожений, шукаючи пілота, і полегшено зітхнув, побачивши, що той підводиться з землі. Обидва мовчки кинулися до машини — вона розбилась, ударившись об товстелезний пень дерева.

— Поталанило й цього разу, — почув вражений Ом-даль. — Ця катастрофа могла статися в Арктиці, і тоді нам напевне був би кінець.

У Сіетлі на Амундсена чекала телеграма з заводу, що випускав «юнкерси»:

«Чи не відмовляєтесь ви у зв'язку з катастрофою від повітряних полярних експедицій?»

«Ні!» — коротко відповів він.

І тут же одержав повідомлення, що завод висилає для нього в Сіетл нову машину такого самого типу.

На початку червня 1922 року відремонтоване, сяюче білизною свіжої фарби судно «Мод», у якому не можна було впізнати пошарпаного в боротьбі з Арктикою ветерана, одпливло від берегів Аляски. Крім звичайного спорядження, на палубі судна було п'ять величезних ящиків, де лежали розібрані на частини «оріоль» та новий «юнкерс», а також багато балонів з пальним. Цього разу Амундсен мав намір атакувати Арктику одночасно в двох напрямках. «В той час як «Мод» дрейфуватиме в глиб Північного Льодовитого океану, ми з Омдалем вирушимо повітряним шляхом з Аляски на Шпіцберген», — вирішив він.

Команда «Мод» налічувала дев'ять чоловік. Відданий Оскар Вістінг вирушив у цей рейс уже в ранзі капітана. Науковий керівник експедиції доктор Харальд Свердруп узяв із собою у подорож молодого здібного геофізика шведа Мальмгрена. Поміж щоглами судна уже поблискували дроти антени. Найновітніший радіопередавач, про який стільки років мріяв Амундсен, мав забезпечити екіпажу зв'язок із світом і назавжди покласти край форсованим пішим переходам задля того, щоб надіслати пошту. Радистом знову був досвідчений Геннадій Олонкін. Собак на судні доглядав погонич-ескімос.

Але й цього літа Чукотське море зустріло «Мод», що пройшла через Берінгову протоку, щільною заслоною товстої і міцної криги. Судно ледве пробивалося крізь неї, повільно, метр за метром, торуючи собі шлях. Засмучений Амундсен вирахував, що, поки вони доберуться до Барроу на Алясці, поки вивантажать на берег новий «юнкерс», мине багато часу, і «Мод» не встигне ввійти в крижаний потік, що мав занести її до полюса… Він довго сушив собі голову, як вийти із цього скрутного становища. Виручило його радіо, за допомогою якого було встановлено зв'язок із судном, що полювало на китів недалеко від берега.

Шкіпер китобійця погодився за добру оплату змінити курс, узявши на своє судно Амундсена, Омдаля і їхній літак.

Крижані поля й тороси все тісніше облягали судно. Треба було квапитися з перевантаженням літака. У поспіху Амундсен не встиг навіть попрощатись як слід з відданим екіпажем «Мод». Переходячи на борт китобійця, він не передбачав, що омріяний дрейф не почнеться й цієї зими, що «Мод» довгі три роки блукатиме по північних морях і ніколи не досягне полюса. Чи міг він припустити, що сам більше не побачить цього корабля, на який покладав стільки надій?

— Капітане, погляньте на нас з повітря, прошу вас, — шепнув на прощання Вістінг, не приховуючи свого хвилювання.

— Я нікому не довірив би «Мод», крім тебе, друже, — мовив здавленим голосом Амундсен, і Вістінг зрозумів, як важко йому розставатися з екіпажем.

Судна обмінялися трьома короткими уривистими гудками, на щоглах замайоріли прапори, посилаючи прощальні вітання, і «Мод» попливла на північ, а китобоєць — на схід, уздовж берегів Аляски. Але тут Арктика взяла його в роботу. Важкі, непрохідні льоди перелякали шкіпера. І незабаром він рішуче заявив Амундсену:

— З мене досить! Дайте мені спокій! Я не хочу через вас зимувати у цьому пеклі. Далі судно не піде. Я повертаюсь.