Володимир Кільченський - Присмак волі

же вона посміхнулася, знаючи його невгамовність, дотепність і ніжність, його прагнення піклуватися про них із матір’ю. Вона обхопила шию Санька обома руками і, лукаво дивлячись на нього, зауважила:

— Дивись, щоб ти не передумав, поки до церкви йтимеш... У нас у Шаргороді є гарні дівчата!

Так, обмінявшись взаємними жартами, вони поцілувались, і Санько впевнено пішов до свого Воронька.

День був не святковим, і Санько, перехрестившись перед храмом і залишивши коня біля дзвіниці, відправився шукати диякона. Недалеко від церкви постукав у двері охайного невеликого будиночку, і на його стук вийшов чоловік у чорній рясі.

— Благослови тебе Господи, хлопче. Чому так рано стукаєшся? — веселим тоном запитав священнослужитель.

— Прийшов рано, отче, щоб не було пізно! — не розгубившись, відповів Санько.

Священик зацікавлено подивився на нього і вже лагідніше відказав:

— У Бога немає ранніх і немає таких, що запізнилися, — він усіх приймає, хто йде за ним...

Санько нахилився і, поцілувавши руку отця, запитав його:

— Хочу дізнатися, коли я і моя обраниця можемо обвінчатися. Нам до посту треба... Благословення матері маємо...

— Коли так, хлопче, то через три дні прийдете на святе причастя, а напередодні побуваєте на вечірні, і тоді ваші душі будуть приготовлені до поєднання в таїнстві вінчання, — говорив священик. — Назви імена — своє і обраниці своєї, а ми вже будемо молитися за вас, очищаючи ваші душі від гріхів земних.

Санько трохи знітився, та все ж швидко відповів:

— Мене по-церковному Олександром звати. Хрещений я на Самарщині, а моя обраниця — Софія, теж хрещена, вона з вашого приходу.

— Я — отець Фрол, один залишився в цьому сані. Війна позабирала багатьох і серед нас, священиків. Тяжко всім, і нам тяжко, але укріпляю віру Христову по благодаті Божій, — довірливо говорив священик.

Санько з розумінням вислухав і промовив:

— Моліться за мене... Козакував я на війні, проливав кров людську. І свою пролив кров... А в Почаєві заживляв рани та гріхи спокутував.

— Усі ми грішні... Добре все буде. Молімося, і Бог простить нам стезі нерівні, — додав наостанок отець Фрол і, осінивши Санька правицею, зайшов до своєї господи.

Затишно стало на серці у Санька, видно, до душі йому було спілкування зі слугами Божими, яких Господь вибрав наставляти на праведні шляхи рід людський. З легким серцем він їхав до домівки, яка стала йому рідною. Тільки-но Санько заїхав на подвір’я, як з хати виглянула з цікавістю Софійка і пішла переймати Воронька за поводи. Не встиг Санько злізти з коня, як кохана зустріла його запитаннями:

— Чи вдалося зустрітися з отцем Фролом? Він дав згоду обвінчати нас? Відповідай скоріше!

Тепер уже Санько зволікав із відповіддю, додаючи хвилювання Софійці, і коли та вже була ладна розгніватись, розплився у посмішці, сказав:

— Про все домовився... Будемо три дні постити, а тоді — на причастя.

Зраділа Софійка, обняла Воронька, поцілувала Санька і побігла до хати сповістити матір про вінчання, яке буде у скорому часі.

Санько поважно зайшов до хати і, скинувши кожух, тричі поцілував Ядвігу, біля якої, схопивши матір під руку, стояла Софійка. Ядвіга перехрестилася, взаємно тричі поцілувала майбутнього зятя і розпорядилася:

— Треба ж, щоб і людей хоч трішки було... З моєї рідні тільки невістки та по двоє дітей.

Санько якось хитрувато поглянув на Ядвігу і запропонував:

— Я знаю Миколу Перевертайла, Данила Музиченка, Владислава Просяного, та ще прийде травник Еффа. Ще декількох козаків покличемо, з якими йшов до Шаргорода...

— Гаразд, Санику, покличеш і козаків, аби лише все добре склалося. От шкода, що про батька звістки немає... — сумовито промовила Ядвіга і пішла на подвір’я поратися по господарству.

Тільки-но за матір’ю зачинилися двері, Софійка зараз же опинилася в обіймах коханого. З якимись іншими почуттями вони вже цілувались, і їхні обійми були теплішими, ніжнішими, душі готувалися до життєвого єднання заради подальшого існування поколінь.

У обідню пору Санько подався шукати Миколу Перевертайла, щоб домовитися з ним про козацьку підтримку при вінчанні. Мав також намір розпитати, де живе Владислав, який був не одружений і міг бути свідком. Де живе Перевертайло, знали всі, і Санько швидко знайшов пана десятника. Прив’язавши коня до окоренка, подався до хати. Почувши стукіт у двері, Перевертайло швидко вийшов. Вони радо обійнялися.

— Що, Санько, тяжко самому, без козацької підтримки? Заходь до хати! — усміхаючись, запрошував Микола.

Санько привітався із чималенькою родиною пана Перевертайла і на запрошення господині присів на лаві. Умостившись зручніше, почав говорити:

— Пане Миколо, наступної неділі я маю намір одружитися. Вінчаємося з моєю Софією... Прошу, щоб ви підтримали мене з десяткою... Більше нікого просити, окрім вас...

Микола по-дружньому поплескав Санька по плечу, весело промовив:

— Підтримаємо, хоч я вже не десятник, а сотник... Обіцяю, що будуть козаки, з якими ми поверталися. Усі тебе знають! Оженимо!..

Сотник Перевертайло розповів, як знайти Данила Музиченка та Владислава Просяного, і, провівши гостя до коня, напутив:

— Ти, Санько, коли вже одружишся, приставай до нашої сотні, треба єднатися... Пани польські повертаються, правлять