Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

Стало тихо. Марко підійшов до неї.

- Ірино!

Його огорнуло бажання пригорнути її до себе, глядіти в її темні кохані очі.

Ірина стояла біля нього, і йому здалося, що вона м’яко схилилася до нього. Бачив її примкнуті вії, розхилені повні вуста. Вона кохала його. Маркові враз стало байдуже все те, що з ним було досі і що станеться завтра.

Він стрепенувся від тихих звуків мелодії. Ірина грала на фортепіано. Чув на вустах розкіш поцілунку й тендітні слова найтайнішого визнання. Щастя любові огорнуло його і поклало тінь мрійливості й туги. Любов! Колись тільки сміявся з іронією, сьогодні вона стала змістом його життя.

Марко встав і підійшов до Ірини. Її пальці спочили нерухомо на клавішах.

- Мені здається, - сказала, - що мушу йти крізь життя з тобою, Іноді я певна, що знаю тебе дуже-дуже давно, що ми вже стрічалися десь у світі.

Ці слова стрепенули Марком… Глибокі тіні смутку вкрили його лице. Важкі спогади й почуття вини сплили на нього й насіли на його думки. Перед ним пробігло його життя, таке безкорисне колись і зайве. Давніше він корився своїм примхам і особистим бажанням. Тепер відчув, що ним володіє інша сила. Почув себе з’єднаним з подіями і друзями в один величний організм, і це почування охопило його істоту хвилею безмежного щастя.

Хвилину здавалося йому, що Ірині слід сказати все про його особисте життя, але ця думка зжахнула його. Пригадав випадок у лісі та свою незавидну долю і проста людяність вимагала від нього визнати Ірині тайну свого життя.

Не мав до цього сили. Вибіг на вулицю, не прощаючись із ніким. Ішов і думав, чому саме любов вимагає таких жертв. Важко вибирати поміж особистим щастям і обов’язком супроти інших, важко в час війни любити і сприймати любов.

Була осінь, пора глибоких переживань. Може тому, думав Марко, охопив його такий сумовитий настрій. Тільки весна насуває на людину легку, тендітну мрійливість.

Було цілком темно, в ні одному вікні не світилося. Тільки де-не-де просочувалося кволе світло ламп крізь щілини заліплених чорним папером вікон. Місто було затемнене, забезпечене перед нальотами бомбовиків.

Йому пригадалися гуцульські новобранці з-перед півстоліття. Саме проходив біля закритої кав’ярні. Йому стало дивно, що це те саме місто поета-доктора, місто сонячного спокою і духових вершин. Тепер стало важко в ньому, може не для всіх, може тільки для нього. Він ще не звик до темноти і звільна та обережно просувався попід мури непривітних вулиць.

Другого дня прийшли нові накази. Ще цього вечора Марко виїхав нелегальним шляхом за кордон.

РОЗДІЛ ІХ

Поїзд рушив на схід, туди, де була війна. Марко сидів у дверях вантажного вагону. Спустив ноги назовні і дивився на краєвид, що пробігав ланами піль, селами, що дрімали в літній зрілості садів, і річками, береги яких обросли верболозом. Люди розглядали проти сонця поїзд і вітали вояків. Дідок у полотнянці сперся на ціпок і водив очима по вагонах.

Марко пригадав слова з останнього листа Ірини:

«Коли ти пішов, здавалося мені, життя відходить від мене!»

Рік тому вони прощалися.

- Бережи себе! - сказала крізь сльози.

Ніби на війні можна берегтися, ніби це врятує людину. Вони всміхалися одно до одного, як усміхаються люди з непевним завтра.

Він сказав, прощаючись: приїду в відпустку. Але не приїхав. Не було коли. Після року поїзд промайнув повз Львів уночі.

Тепер сидів на долівці вагону і слухав спів хлопців. Раптом пригадав собі, як одного разу, перед війною, сидів біля вікна в кав’ярні.

Студент політехніки торкнув його рукою:

- Вона гарна, глянь!

Академічною вулицею йшла Ірина з тенісною ракеткою, вся в білому. Волосся відтіняло хвилястими лініями зарожевіле личко. Йшла легко, трохи ліниво, мабуть втомлена грою на площі Карпатського Лещетарського Клюбу.

- Це Ірина, - сказав студент.

Марко не відповів нічого, але серце забилося жвавіше, з почуттям гордості за Ірину і певності себе. За хвилину він вийшов з кав’ярні.

Поїзд затримався в Красному. Вояки виладовували поспішно своє вояцьке майно і ставали чотами друг біля друга. Перед ними в сірій ранковій мряці бовваніли рештки стін залізничного будинку. Вікна були без рам і крізь них прозирало сіре небо. Побіч лежали перевернені і повалені вагони. Стирчав догори обсмалений вогнем чотирицівковий летунський скоростріл.

- Спалений, - сказав хтось біля Марка, - тут, брате, мусила бути могила!

Рушили скоро, оминаючи глибокі ями від бомб на дорозі, і довгими рядами ввійшли в місто. Воно було порожнє. В одному подвір’ї біля хати Марко завважив тачку й лопату. Воєнний буревій захопив когось при роботі. Тепер не було довкола жодної людини.

Перед церквою на майдані стояло кілька возів без коней. Кам’яний брук був пошматований бомбами. Церква темніла розритим нутром, вхід до неї засипало каміння розваленої стіни. Зліва на стіні висіли великі образи святих, що побожно склали руки і нерухомо дивилися в відкрите захмарене небо.

Петро скинув шолом і рукавом витер мокре чоло.

- Якщо переможе Москва, слід загине за хмарами, - сказав товариш.

- Ля тобі кажу, - відповів Марко, - історія багата на дивні речі вищого логічного порядку. Античний Рим переслідував перших християн, а все ж таки старовинні церкви Риму побудовано з каменя-руїн цієї імперії.

На довшу розмову не стало часу. Протяжний свист зібрав сотню. Марко встиг ще зірвати яблуко з дерева, що було тепер нічиїм. Рушили далі в поле.

Маршували. Побіч них промчало авто: за ним слалася смуга дорожнього пилу, що поволі хилилась убік і лягала на поле та на хати недалеко села. На замаскованому моторі сидів вояк. Він пильно стежив небо. Десь далеко торохтів у повітрі ворожий літак.

* * *

Сонце стояло високо на небі, військо здіймало ногами куряву, і лиця були чорні від землі й поту. Понад лісами танули темні дими. З бічних перелісків виїхав відділ війська.

- Артилерія! - Сказав Івась, що йшов побіч Марка.

Одна гармата загрузла в піску. Коні стали. Вояк з жовтим левиком спокійно чекав, зухвало пересунувши шапку на вухо.

- Рушай! - гукнув хтось з піхотинців.

Артилерист навіть не глянув туди, звідки йшов вигук. Коні мусять відпочити. Він зіскочив з гармати.

- Вйо! - сказав по хвилині.

Він пхав гармату і його грубі чоботи глибоко вгрузли в пісок.

- Дивись! - Засміявся піхотинець. - Йому здається, що він оре.

- Оре, друже, оре, долю оре свою