Жюль Верн - Таємничий острів

кам’яними брилами просочувалися сірчані випари, отруюючи повітря у печері. На стіні подекуди виднілися ламані тріщини; деякі з них, найчіткіші, тяглися майже до води.

Сайрес Сміт опустив ліхтаря і глибоко задумався. Потім він прошепотів:

— Так, капітан Немо мав слушність! Найбільша небезпека тут… Страшна небезпека…

Айртон промовчав.

Потім за знаком інженера він узявся за весла, а через півгодини човен підплив до виходу з печери Даккара, і з нього висадилися Айртон та інженер.

Розділ XIX

Розповідь Сайреса Сміта про свої спостереження. — Колоністи поспішають добудувати корабель. — Востаннє у загоні для худоби. — Битва води й вогню. — Що зосталося на острові. — Колоністи вирішують спустити корабель на воду. — Ніч із 8 на 9 березня.

Наступного ранку, 8 січня, переночувавши у загоні для худоби і впоравши там усю роботу, Сайрес Сміт і Айртон повернулись до Гранітного палацу.

Інженер відразу зібрав друзів і повідомив їх, що острову Лінкольна загрожує велика небезпека, відвернути яку не може ніяка людська сила.

— Друзі мої! — сказав він, і в голосі його вчувалося глибоке хвилювання. — Острів Лінкольна не належить до тих куточків землі, які існуватимуть стільки ж, як і наша планета. Він приречений на зруйнування у близькому чи в далекому майбутньому, і причина його загибелі в ньому самому… Ніщо не може його врятувати!..

Колоністи перезирнулись між собою, а потім подивилися на інженера. Вони нічого не збагнули з його слів.

— Поясніть чіткіше, Сайресе! — попросив Гедеон Спілет.

— Добре, поясню… А радше точно перекажу вам пояснення, яке дав мені капітан Немо за ті кілька хвилин, що я провів з ним наодинці.

— Капітан Немо?! — вигукнули вражені колоністи.

— Так, перед смертю він побажав зробити нам ще одну, останню послугу!

— Останню послугу? — повторив Пенкроф. — Останню послугу? Побачите, він навіть після смерті ще не раз нам помагатиме!

— Що ж вам сказав капітан Немо? — перепитав журналіст.

— Знайте, друзі, — відповів інженер, — острів Лінкольна дуже відрізняється від інших островів Тихого океану… Внаслідок однієї його природної особливості, на яку вказав мені капітан Немо, рано чи пізно його підводна частина має розпастися.

— Острів Лінкольна розпадеться? Та що ви кажете! — вигукнув Пенкроф і, попри всю свою повагу до Сайреса Сміта, здвигнув плечима.

— Не кваптеся, Пенкрофе, — вів далі інженер. — Капітан Немо помітив, і вчора, побувавши у печері Даккара, я теж у цьому переконався, що та печера тягнеться під землею до самого центру вулкана і відокремлена від нього лише стіною, що закінчується під склепінням грота. Але вся та стіна всіяна численними дрібними тріщинами, крізь які в печеру прориваються сірчисті гази, — вони утворюються всередині вулкана.

— Ну то й що? — запитав Пенкроф, насупивши лоба.

— А те, що під тиском газів тріщини збільшуються, і незабаром стіна впаде, відкривши шлях у вулкан підземним водам, які заповнюють печеру.

— От і добре, спробував знову обернути все на жарт Пенкроф. — Море заллє вулкан, і все скінчиться!

— Так, усе скінчиться! — відповів інженер. — Того дня, коли море зруйнує базальтову стіну і рине в центральне вогнище вулкана, де кипить розплавлена маса, — той день, Пенкрофе, буде останнім днем острова Лінкольна! Він злетить у повітря, як злетіла б у повітря Сицилія, якби Середземне море затопило Етну!

Колоністам нічого було відповісти на це категоричне твердження Сайреса Сміта. Тільки тепер вони збагнули, яка жахлива небезпека загрожує і їм, і острову Лінкольна.

Треба сказати, що інженер зовсім не перебільшував її. Багато хто й досі думає, що можна погасити вулкани, які майже всі розташовані на берегах морів або озер, якщо відкрити водам цих водойм доступ у надра вулканів. Але вони не знають, що при цьому могла б вибухнути частина земної кулі, як вибухає розпечений паровий котел, коли від несподіваного перегріву занадто виростає тиск пари. Вода, ринувши в нагріте до кількох тисяч градусів закрите середовище, миттю перетворилася б на пару й вирвалася б назовні з такою силою, що розірвала б яку завгодно оболонку.

Отож не було сумніву: острову Лінкольна загрожує жахлива катастрофа; він проіснує рівно стільки, скільки опиратиметься тиску моря стіна в печері Даккара. Можливо, тут ішлося не про місяці чи тижні, а про дні й навіть години!

Першим почуттям, яке опанувало колоністів, була глибока туга. Вони думали не про небезпеку, що загрожувала їм самим, а про неминучу загибель острова, де вони знайшли притулок, острова, який хотіли зробити земним раєм. Скільки марно витрачено сили! Скільки праці піде прахом!

У Пенкрофа по щоці збігла велика сльоза, і він навіть не пробував приховати її.

Колоністи трохи ще порозмовляли, обмірковуючи, є для них якась можливість урятуватись чи немає. І дійшли висновку, що не можуть гаяти ні хвилини, а повинні якнайшвидше спорудити й оснастити корабель, бо то їхній єдиний шанс на порятунок.

Усі гаряче взялися до роботи. Навіщо тепер обробляти землю, збирати врожай, полювати, примножувати харчові припаси у Гранітному палаці? Того, що зберігалося в коморах, вистачило б на спорядження судна в найдальшу подорож. Важливо тільки, щоб устигнути збудувати його до катастрофи.

Колоністи працювали як у гарячці. Двадцять третього січня вони вже закінчили половину обшивки судна. Досі зовнішній вигляд вулкана не змінився. Над вершиною гори Франкліна так само стояв стовп густого диму, із кратера виривалося розпечене каміння й піднімалися довгі язики вогню. Але в ніч з 23 на 24 січня під тиском лави, що повільно наповнювала жерло кратера, верхній, схожий на шапку, конус розколовся. Пролунав страшний гуркіт. Спочатку колоністи думали, що острів вибухнув. Усі вибігли з Гранітного палацу.

Була друга година ночі.

Небо палало у вогні. Верхній конус, велетенська брила заввишки в тисячу футів і вагою в мільярди фунтів, упав на острів, аж затремтіла вся земля. На щастя, конус був нахилений на північ і звалився на вкриту піском і туфом рівнину між горою й морем. Широко відкритий кратер випромінював таке яскраве світло, що все небо здавалося охопленим пожежею. Водночас потік лави, переливаючись через борти нового кратера, як вода через краї переповненої чаші, тисячами вогненних змій поповз униз схилом гори.

— Загін для худоби! Загін для худоби! — закричав Айртон.

І справді, потоки лави текли з нового кратера до загону для худоби, загрожуючи найродючішим частинам острова і в першу чергу лісу Жакамара та витокам Червоного струмка.

На крик Айртона колоністи побігли до стайні онагрів, і миттю запрягли їх у воза. Всі думали тільки про одне: встигнути до загону, аби випустити на волю замкнену худобу.

Ще до третьої ранку вони були на місці.

Відчайдушне мекання, що чулося за цілу милю, свідчило про те, які налякані муфлони й