Елізабет Гілберт - Природа всіх речей

містере Воллес, — тихо відповіла Алма. — Не забувайте, я прочитала майже всі ваші праці.

— Я скажу вам, звідки в нас такий незвичайний розум і душа, міс Віттекер, — продовжував він так, ніби й не чув її. — Ми маємо їх, бо у Всесвіті є вищий розум, який прагне возз’єднатися з нами. І цей вищий розум хоче, щоб ми його пізнали. Він закликає нас. Притягує нас до своєї таємниці й дарує нам дивовижний розум, щоб ми спробували досягнути до нього. Він хоче, щоб ми його знайшли. Жадає злитися з нами.

— Я знаю, що ви так думаєте, — сказала Алма, знову погладивши його руку, — і гадаю, що це дуже цікава теорія, містере Воллес.

— Думаєте, я маю рацію?

— Не знаю, — відповіла Алма, — але ця теорія прекрасна. Супроти всіх решту вона дає найпереконливішу відповідь на моє запитання. Та все ж ви відповідаєте на одну загадку іншою, і я не впевнена, що це можна назвати наукою — зате поезією можна. На жаль, як і ваш приятель містер Дарвін, я далі шукатиму аргументованішу відповідь емпіричної науки. Така вже моя вдача. Але містер Лаєлл погодився б із вами. Він казав, що створити людський розум могла тільки божественна істота. Моєму чоловікові припала б до вподоби ваша ідея. Емброз сам вірив у таку. Він прагнув возз’єднання з вищим розумом, про яке ви згадували. І помер у його пошуках.

Вони знову замовкли.

За деякий час Алма всміхнулась.

— Мене завжди цікавило, що містер Дарвін думав про вашу теорію — про те, що наш розум не підлягає законам еволюції, і що Всесвітом керує вищий розум.

Воллес теж всміхнувся.

— Він не погоджувався.

— Так я і думала!

— Ох, вона йому зовсім не подобалась, міс Віттекер. Він жахався, коли я заводив про це мову. Не міг повірити — після всіх наших баталій — що я знову втягую Бога в нашу суперечку!

— А ви що йому на те?

— Я старався пояснити йому, що ніколи не згадував про Бога. То він називав його ім’я. Я тільки казав, що у Всесвіті існує вищий розум, який прагне злитися з нами. Я вірю в світ духів, міс Віттекер, і ніколи б не згадав про Бога в науковій дискусії. Зрештою, я ж затятий атеїст.

— Ну звісно, мій любий, — відповіла Алма, вкотре погладжуючи його по руці.

Їй так подобалось його торкатися, подобалась кожна мить, проведена поруч із ним.

— Ви думаєте, що я наївний, — сказав Воллес.

— Я думаю, що ви чудовий, — виправила його Алма. — Найчудовіший з усіх, кого я зустрічала, і хто досі живий. І я дуже рада, що ще живу на цьому світі й маю нагоду познайомитися з такою людиною, як ви.

— Що ж, ви не одна в цьому світі, міс Віттекер, навіть якщо пережили всіх. Я вважаю, що нас оточує цілий сонм невидимих друзів і близьких, уже покійних, які впливають на наше життя й ніколи не покинуть нас.

— Гарна теорія, — зауважила Алма, ще раз погладивши його руку.

— Ви колись бували на спіритичному сеансі, міс Віттекер? Можемо піти якось разом. Ви зможете поспілкуватися з вашим чоловіком через межу між світами.

Алма задумалась над його пропозицією. Їй пригадалась та ніч у палітурній майстерні з Емброзом, коли вони розмовляли одне з одним через долоні: єдиний її дотик до містичного й незбагненного.

Вона досі не зрозуміла, що тоді трапилось. Досі не була впевнена, чи не було то все витвором її фантазії, потьмареної коханням і бажанням. Деколи їй здавалося, що Емброз справді був магічною істотою — таким собі плодом еволюційної мутації, народженим не за тих обставин або не в той історичний момент. Може, такого, як він, більше ніколи не буде. Може, він був невдалим експериментом.

Хай там як, а скінчилося все погано.

— Знаєте, містере Воллес, — відповіла Алма, — з вашого боку дуже люб’язно запросити мене на сеанс, але, напевно, я відмовлюсь. У мене був невеликий досвід із мовчазним спілкуванням, і я знаю, що те, що люди здатні почути одне одного через межу між світами, ще не значить, що вони розуміють одне одного.

Воллес розсміявся.

— Що ж, якщо ви передумаєте, пошліть мені звістку.

— Неодмінно. Але думаю, містере Воллес, що це ви, скоріше, пошлете мені звістку, коли я помру, під час котрогось із ваших спіритичних сеансів! Вам не доведеться довго чекати такої нагоди, бо я вже скоро піду звідси.

— Ви ніколи не підете. Душа лише тимчасово мешкає в тілі, міс Віттекер. А смерть їх просто роз’єднує.

— Дякую, містере Воллес. Мені дуже приємно це чути. Але не треба мене втішати. Я застара, щоб боятися великих життєвих змін.

— Знаєте, що я подумав, міс Віттекер? Ось я сиджу тут і виголошую свої теорії, і навіть на секунду не зупинився, щоб запитати вас, мудру жінку, у що вірите ви.

— Те, в що вірю я, напевно, не таке цікаве, як те, у що вірите ви.

— Мені все одно хотілось би про це почути.

Алма зітхнула. Оце так запитання! У що ж вона вірить?

— Я вірю в те, що наше життя скороминуще, — сказала вона.

І, трохи подумавши, додала:

— Вірю, що ми всі підсліпуваті й коїмо одну помилку за іншою. Що ми дуже мало розуміємо, а те, що розуміємо, є здебільшого хибним. Я вірю, що в житті неможливо вижити — це й так очевидно! — але якщо пощастить, можна доволі довго протриматись на світі. А якщо буде і везіння, і впертість, то від життя час від часу навіть вдасться дістати насолоду.

— Ви вірите в потойбічний світ? — запитав Воллес.

Вона вкотре погладила його руку.

— Ох, містере Воллес, я так стараюсь не сказати нічого, що б могло вас засмутити.

Він знову засміявся.

— Я не такий чутливий, як ви собі гадаєте, міс Віттекер. Можете сміливо поділитися зі мною своїми думками.

— Що ж, якщо ви вже так наполягаєте, то я скажу вам, що люди доволі вразливі. І коли Галілей оголосив, що ми не живемо в центрі Всесвіту, це, мабуть, стало для них страшним ударом — як і тоді, коли Дарвін сказав, що Бог не зробив чуда, створивши людину за одну мить. Думаю, більшості людей прикро таке чути. Це змушує їх почуватися нікчемними. І тому, містере Воллес, мені цікаво, чи отой ваш потяг до світу духів і потойбіччя не є всього лиш ознакою споконвічного бажання людей почуватися… важливими? Вибачте, я не хотіла вас образити. Чоловік, якого я кохала, мав таку ж потребу, як і ви,