Ахмед Салман Рушді - Джозеф Антон

* * *

Бі-бі-сі зняла документальний фільм про роман «Прощальне зітхання Мавра» і замовила його портрет для фільму у його ж таки друга, індійського художника Бгупена Кгакгара. Роман був про художників і живопис, тож його дружба з поколінням обдарованих індійських митців — передовсім із самим Бгупеном — дозволила реалізувати його художній задум. Уперше вони зустрілися десь на початку вісімдесятих, і кожен з них одразу впізнав в іншому самого себе, тому вони швидко потоваришували. Невдовзі після їхньої першої зустрічі він пішов на виставку Бгупена в ґалереї «Касмін Ноудлер» у Лондоні. В кишені мав чек за оповідання, яке він продав «Атлантік манслі». На виставці просто закохався у Бгупенову картину «Купе другого класу», а коли побачив на ціннику точнісінько таку ж цифру, як і на чеку в його кишені (індійський живопис тоді був значно дешевший), то із задоволенням перетворив своє оповідання на картину друга, і відтоді вона залишалася одним із найцінніших його надбань. Сучасним індійським митцям складно уникнути західних впливів (у попередньому поколінні відомі коні М. Ф. Гусейна буквально вистрибнули з «Герніки» Пікассо; творчість багатьох інших художників — Суса, Раза, Ґайтонде — також значною мірою завдячує захопленню Гусейна модернізмом і західними абстракціоністськими течіями). Віднайти свій індійський неповторний стиль, який не був би фольклорним чи похідним, дуже складно, й Бгупен став одним із перших, хто, дивлячись на індійське вуличне мистецтво, на кіноафіші, на розфарбовані фасади крамниць, а також вивчаючи метафоричність й оповідальність індійського живопису, зумів витворити з усього цього візуального довкілля сукупність самобутніх і дотепних творів з індивідуальними рисами.

У «Прощальному зітханні Мавра» закладена ідея палімпсесту — картини, захованої під іншою картиною, світу, захованого під іншим світом. Ще до його народження батьки найняли молодого бомбейського художника розмалювати його майбутню дитячу кімнату всілякими казковими тваринами, і дуже небагатий митець на ймення Крішен Кганна погодився виконати таке замовлення. Він також намалював портрет Салманової майбутньої матері — молодої Неґін, однак її чоловікові Анісу той портрет не сподобався, і він відмовився його купити. Кганна зберігав те відкинуте полотно в майстерні свого друга Гусейна, й одного дня Гусейн намалював свою власну картину поверх портрета й продав її. Тож десь у Бомбеї висить захований під Гусейновою картиною портрет Неґін Рушді, виконаний Крішеном, який, поза сумнівом, став одним із провідних митців свого часу. Крішен якось сказав: «Гусейн знає, де кожна його робота, тільки він нічого не скаже». Бі-бі-сі намагалася довідатися щось у нього, проте старий лишень грізно гримнув костуром об підлогу й заперечив правдивість історії. «Авжеж це правда, -казав Крішен. — Він дуже боїться, що ви хочете знищити його картину і знайти портрет вашої матері, до того ж він іще й ображається, бо ви шукаєте мою картину і не звертаєте уваги на його». Зрештою, він почав думати, що втрачений портрет викликає навіть більше спогадів, ніж викликав би знайдений: втрачений портрет — це чудова загадка, а якби його знайшли, то могло б виявитися, що Аніс Рушді мав непоганий мистецький смак, а зовсім юний на той час Кгана виконав свою роботу не найкращим чином, тож він припинив пошуки.

Він позував Бгупенові в майстерні на Едвардз-сквер у Кенсінґтоні й розповідав історію про втрачену картину. Бгупен лишень вдоволено хихикав і знай працював собі далі. Його він малював у профіль за традицією королівських придворних портретів і зобразив як добропорядного наваба[208] у прозорій сорочці, що більше скидалася на нейлонову, ніж на тонку бавовняну. Бгупен почав з рисунка й одним махом нарисував вуглиною його профіль з достеменною схожістю. Живописна картина, що вкрила той рисунок, була менш схожа на натуру й більше нагадувала Мавра Зоґойбі з роману. «Це портрет вас обох, — сказав Бгупен. — Ти — як Мавр і Мавр — як ти». Під цим портретом ховався ще один портрет.

Опісля вже закінчений портрет купила Національна портретна ґалерея, й Бгупен став першим індійським митцем, чия робота там була вивішена. Бгупен помер 8 серпня 2003 року, того самого дня, що й Неґін Рушді. Від збігів нікуди не дінешся, проте їх значення складно вловити. Він утратив товариша і матір того самого дня. Це багато що значило.

Вийшов його роман. Отже, він продовжував розширювати свої межі. Взяв участь у найбільшому наперед оголошеному заході — Письменницькому форумі газети «Таймс» у Центральній залі Вестмінстеру разом з Мартіном Емісом, Фей Велдон і Мелвіном Бреґґом. Він прочитав уривок з «Прощального зітхання Мавра» і подякував публіці за присутність на його «невеличкій вилазці». Так, усюди була поліція, так, йому довелося заходити й виходити через задні двері будівель і їздити в броньованому автомобілі, проте він пропагував свою книжку. А демонстранти так і не з’являлися, й високе начальство в Скотленд-Ярді почало потрохи остигати.

Він задумав одну дуже амбіційну річ. Його південноамериканські видавці запитали, чи зміг би він у грудні приїхати до Чилі, Мексики й Арґентини, і він вирішив прийняти їхнє запрошення, а вже звідти полетіти до Нової Зеландії й Австралії. Сповнився рішучости здійснити цю грандіозну мандрівку. Мусив переговорити з багатьма авіалініями, проте на його бік уже перейшли «Люфтганза» з «Іберією», а також французькі, австрійські й скандинавські авіалінії, тому завдання видавалося значно легшим. Повільно проклав маршрут, домігся необхідних дозволів; посол Мексики у Лондоні Андрес Розенталь прийняв його разом з Карлосом Фуентесом і допоміг влаштувати мексиканський відтинок подорожі; відтак — дивна річ, просто неймовірно — його план одержав схвалення. Їм дозволили вирушити.

Вони полетіли до Осло — у Норвегії саме вийшов роман «Прощальне зітхання Мавра», тож він презентував свою книжку у великій залі Університету Осло «Ауля» з настінним живописом Едварда Мунка. Це була перша заздалегідь оголошена презентація поза межами Сполученого Королівства, й вони з Вільямом Нюґором усвідомлювали, який великий крок їм удалося зробити. Це перемога над нашими ненависниками, — сказав Вільям, — і ми її здобули разом. Вільям залишався трохи скутим — його рани все ще боліли, проте був сповненим життєрадісности. Тієї ночі, на превеликий подив, небо над Осло зайнялося північним сяйвом. Таке рідко коли бачили в Осло, бо місто лежало на півдні країни, а тим паче у жовтні, що було дуже рано, проте сяйво все ж таки замерехтіло, ця зелена aurora borealis засвітилася «на честь, — як сказав Вільям, — твоєї Аврори». Героїня «Прощального зітхання Мавра» Аврора Зоґойбі, здавалося, танцювала десь там у небі, десь серед величезних зелених запинал, що утворювали складки й вкривали небо брижами.