Агата Задорожна - Страви сердечні, Агата Задорожна

В роті я відчула смак крові. 

Рука Лор’єна з мого лиця зникла, натомість я відчула тиск на шиї. Спробувала вдарити його ногою, руками – марно. Спершу здалося, що він мене душить, та потім я зрозуміла – тиск від того, що він тягне за ланцюжок, на якому примостилася каблучка. 

Він хоче її вкрасти! 

Ось цього я вже не дозволю! Від однієї думки про те, аби розлучитися з Арденовим кільцем, сил у мені начебто стало більше – як вже бувало раніше. Навколо замиготіли білі іскри, що нагадували підпечене борошно, замиготіла магія, а тоді…

Тоді прямо поряд зі мною на камінні утворився вихор вогню. 

Я вже бачила такий раніше – і тому зовсім не здивувалася, коли з нього висунулася морда Аодхана.

– Відпусти мене! – просичала я задушено, все ще намагаючись відштовхнути Лор’єна. Та він не відпускав, а очі його – холодні та тепер наче скляні – здавалося, взагалі мене не бачили. 

Обережно, обрана, – почула я голос в голові. То не був голос Аодхана – маленького дракончика, що я витягла зі шкаралупи трохи більше, як тиждень тому. То був голос чогось справді прадавнього, як гори навколо замку, – і дуже, неймовірно злого. 

А тоді стався спалах. Це було блакитне, гаряче сяйво, що засліпило мене на мить, попри попередження Аодхана, – а наступної миті я була вільна. 

В очах виступили сльози, які я даремно змахувала тільки для того, щоб на них з’явилися нові. Та варто було прокліпатися, як я ледь не впала від картини, що відкрилася: Лор’єн хитався на сходах, тримаючись беззвучно за лице. І мені навіть не потрібно було його бачити, аби розуміти – воно, як і одна з його рук, обпечені драконовим вогнем. 

Тікай, – грізно прошипів мені Аодхан. – А я його знищу. 

Я відступила на кілька кроків. Пройти повз Лор’єна, навіть засліпленого болем, було страшно – а що, як знову вхопиться?

Ніхто не буде торкатися обраної драконами. Ніхто й ніколи. 

Аодхан знову почав надуватися, і я вже відчувала жар повітря навколо нього, та все ж швидко підійшла ближче. 

А тоді вхопила дракончика під пахву та разом з ним чкурнула вниз сходами. 

Я мала б спинитися – Аодхан щось шипів мені у думках, вимагав його відпустити заради кривавої розправи з Лор’єном, та я зовсім не слухала. Все бігла й бігла коридорами замку і ніяк не могла зупинитися. 

Здавалося, що Лор’єн за мною женеться. Здавалося, що він ось-ось мене дожене. 

Ноги принесли до кімнати, куди мене переселили служниці багатія – та тепер вона здавалася майже картонною, зовсім ненадійною. Він знав про неї, міг сюди повернутися. Тож я побігла далі. 

Перед покоями Ардена на мить спинилася. Навіть підняла руку, аби постукати. 

А тоді просто прослизнула всередину і кинулася до кімнати, яку вже чомусь почала вважати своєю. Ліжко зустріло мене чистими хрусткими простирадлами, а кімната – небезпечною темрявою по кутках. 

– Не йди, Аодхане, – попросила я слабко. Голова крутилася, а тіло били дрижаки, наче від холоду, хоча насправді в грудях і руках я відчувала жар. 

Не піду, – з гарчанням, що вже почало стихати, пообіцяв дракон. Його луската голова вмостилася на вигині моєї шиї. Я притиснула його до себе щільніше, сподіваючись, що це прожене спогад про Лор’єна, що тисне й тисне мені на шию, намагається забрати каблучку. 

Другою рукою я стиснула перстень. 

А тоді темрява за вікном з вечірньої остаточно перетворилася на нічну.