Олена Гриб - Шазілір. Полум'я нового дня, Олена Гриб

23.2

 

– Чудовий ранок, згодні?

Міку пересмикнуло.

Вран був тут. Поводився в чужому будинку як господар. Відкривав каструлі, принюхувався до аромату їжі, махав ополоником. Зрештою дістав миску, налив бульйону і витяг залишки вчорашнього хліба.

– Знаю, ви мене ненавидите, – сказав із набитим ротом. – Але ж я не зі зла. Так вийшло.

Подув на гаряче вариво й почав сьорбати швидко-швидко, ніби боячись, що співрозмовниця будь-якої миті може відібрати їжу.

– Фа фуфу фофиф фофофіфоф, – забурмотів, обпікшись.

Проте їсти не припинив – миска спорожніла за мить. Ковток води, ложка меду…

– Чесно, я буду добрим чоловіком, пані Дзвінко, – повторив Вран цілком розбірливо. – Обіцяю.

– Кому? – віч-на-віч можна було не стримуватися у висловах. – Золці Онт? Доні Брано? Журці Енрі? Інших, пробач, за іменами не знаю. Але в обличчя пам'ятаю, не сумнівайся.

Вран подавився хлібом. Закашлявся, зігнувся, схопився за глечик із компотом.

Міка й не подумала подати води.

– Я все розумію, – промовила без агресії. – Твоє минуле життя розлетілося на шматки, майбутнє в тумані, працювати ти не вмієш і навряд чи хочеш. Рунка – найкраще, що з тобою сталося останнім часом. Вона гарна та добра. А ще поряд із нею тобі не загрожують злидні.

– Я… люблю… кхе-кхе…

– Золку Онт? Дону Брано? Журку Енру? Чи впевненість у завтрашньому дні? Тобі треба було вибрати щось одне і дотримуватися курсу.

Вран випростався, кашлянув востаннє.

– Це нічого не значить! – запевнив із вражаючою гарячковістю.

– Для них? Для Рунки? Чи для тебе? – Міка не відчувала до нього жалю. – Відповідь «Так» можлива лише у твоєму випадку.

Його погляд випромінював презирство.

– Ви нічого про мене не знаєте! Я зроблю її щасливою. До того ж кращого вона все одно не знайде!

«Дурепа. Як я могла хоч на мить подумати, що він закохався, а ті дівчата – бунт, прощання з холостяцьким життям? Всього одна випадкова фраза може висловити почуття набагато правдивіше, ніж поетичні рядки або пристрасні послання».

– Зізнаєшся їй сам?

Вран ощирився, його гарне обличчя різко перетворилося на фізіономію примхливої ​​дитини, готової або розплакатися, або накинутися з кулаками.

– Нізащо. І не лякайте мене Брікком – я знаю, що його заарештовано.

«Брікк провів добу в камері за порушення громадського порядку. Вже вийшов», – але особливого значення це не мало.

– А совістю лякати марно?

– Совість не нагодує, – огризнувся Вран. – Кажу ж, я влаштую усе якнайкраще. Рунка буде задоволена. Їй нормальне заміжжя уже не світить, хіба що за старого піде. Чим же я поганий?

– Тим, що тобі начхати. Для тебе шлюб – торгова угода, а Рунці потрібні почуття.

– Чоловік їй потрібен! Надійний і сильний!

– Тобто сам визнаєш, що це не про тебе?

Вран жбурнув брудну миску на стіл, і вона, забрязкотівши, відскочила, впала на підлогу, розлетілася на великі уламки.

– Я розповім усе, – спокійно заявила Міка. – Нехай твоя наречена сама вирішує, чи влаштовує її таке щастя.

– Та ти!..

– Спокійно. – Вона застережливо підняла руку. – Я розумію, що Рунка мене зненавидить. Це правильно. Але річ у тому, що я готова до наслідків. Кожен учинок до чогось призводить. Змирися і живи далі.

– Подумайте про її життя! Не смійте забороняти…

– Забороняти? – Міка вже не витримувала цього абсурду, помноженого на небажання хоч на мить поставити себе на місце іншого. – Я дам їй інформацію для роздумів. А вказувати, що робити… Досить і того, що я наказала тобі. Повіки не відмиюся.

***

Ясан Брікк упіймав Міку на підході до магістрату. Підійшов ззаду, тихо привітався. Вона здригнулася від переляку й вильнула вбік, інстинктивно уникаючи дошки… Потім отямилася. Центральний майдан, майже середина дня, жодних ліхтарів та шуму хвиль, Тимор спостерігає здалеку. Нема чого боятися.

– Ходімо, пані доглядачко.

Чого вже точно не хотілося, то це слідувати за «випалювачем», що нервово посмикувався на кожному кроці, в пустий провулок. Обережність понад усе, а виправдання на кшталт «пристойний же чоловік, та й люди навколо, неввічливо відмовлятися» з того світу не повертають.

– Як щодо прогулянки до фонтану?

Брікк не надто переймався, куди йти. Він без питань змінив напрямок. Підійшов до рибалки з глечиком, сів на вологий від бризок бортик.

– Що трапилося? Знову якийсь «заражений»? – уточнила Міка глузливо. – Триста золотих, не менше.

– Ви добре попрацювали з моїми хлопцями.

Добре? О ні!

Правильніше – примітивно.

У присутності двохсот «випалювачів» усі розумні промови вискочили з голови. «Пані доглядачка», офіційна особа для зв'язків із міським управлінням, попросила їх розділитися на дві групи – за власним бажанням. Зрозуміла, що не помилилася, коли Рейн Моран, Деннік Глод та хлопець, що розважався биттям скла, опинилися в одній вибірці. Заявила: «Ті, що ліворуч, нічим не відрізняються від тих, що праворуч. Занадто складно? Нічого, кому треба, здогадається. Вільні. Пан Брікк з'явиться завтра. До того часу за вас відповідаю я, і це не привід панікувати. Запитання?».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍