Річард К. Морган - Пробуджені фурії

— Ото було б неабищо, га? Вирішення найбільшої загадки нашого часу. Де ж то марсіяни, куди вони всі поділися? — ще одна крива посмішка.

Довгу хвилю я намагався увібрати в себе цю картину. Наші хижі шкірястокрилі попередники тисячами злітали в небо, щоб ангельський вогонь пальнув униз, перетворив їх і спалив на попіл, а тоді вони перероджувалися у віртуальності над хмарами. Можливо навіть, що вони зліталися сюди з усіх підвладних їм планет на паломництво, збиралися тут для своєї миті незворотного переходу на інший трансцендентальний рівень.

Я похитав головою. Позичена у зречницької школи система образів і залишкові елементи перекрученого християнського міфу про пожертву. Це перше, чого навчають молодих археологістів. Не намагайся переносити свій антропоморфічний багаж на тих, хто геть не схожий на людей.

— Надто легко, — сказав я.

— Точно. Я теж так подумала. Хай там як, до мене говорить саме супутник, я так само відчуваю, що це машина, як і віймінти, і софт реагує так само. Але так, там і досі сидять марсіяни. Те, що залишилося від Григорія Іші, коли з нього взагалі вдається видобути трохи словесного сенсу, щось белькоче про них. І я думаю, що Надя теж пригадає щось схоже, коли відступить на достатню відстань. Гадаю, що коли вона це зробить, коли нарешті згадає, як вийшла з їхньої бази даних в мою голову, то зможе поговорити з ними по-справжньому. І в порівнянні з цим той зв’язок, що я встановила, видасться нам азбукою Морзе, настуканою на тамтамі.

— Я думав, що вона не вміє користуватися чільницьким софтом.

— Вона й не вміє. Поки що. Але я можу її навчити, Мікі.

Коли Сильва Ошіма заговорила, на її обличчі з’явився своєрідний спокій. Я його там ніколи раніше не бачив — ані за час, що ми разом провели в Нечищеному, ані опісля. Він нагадав мені про лице Ніколая Нацуме в монастирі зречників, перш ніж ми взяли й зіпсували його — відчуття власного призначення, що виходило поза людську здатність до сумніву. Належність до зробленого, якої я не знав із часів Інненіну, і яку вже не сподіваюся пізнати знову. Натомість я відчув насмішливу заздрість.

— Будеш сенсеєм для списантів, Сильво? Такий план?

Вона нетерпляче махнула.

— Я кажу не про навчання у справжньому світі, а про неї. Всередині інфосховища я можу накрутити відношення до реального часу так, що ми матимемо по кілька місяців за кожну реальну хвилину, і показати їй, як це робиться. Це геть не схоже на полювання на віймінтів, воно не для цього створене. Я тільки зараз це зрозуміла. Я стільки часу провела в Нечищеному, а здається, що я жила в напівсні, якщо порівнювати з цим. Здається, що я народилася для цього.

— Це в тобі софт говорить, Сильво.

— Так, можливо. То й що?

Я не зміг придумати відповіді. Натомість я глянув на гравіноші, де на Сильвиному місці лежала Вірджинія Відаура. Я підійшов ближче і відчув, як щось потягнуло за дріт, пропущений крізь мої кишки.

— З нею все буде добре?

— Думаю, що так, — Сильва втомлено відіпхнулася від причальної тумби. — Твоя подруга, га?

— Гм… щось таке.

— Ну, той синець на обличчі дуже кепський. Там могла тріснути кістка. Я поклала її туди якомога обережніше, ввімкнула систему, але поки що воно тільки й зробило, що приспало її — про всяк випадок, як я розумію. Діагнозу ще нема. Мені треба…

— Гм?

Я розвернувся, щоб заохотити її говорити далі, й побачив сіру циліндричну оболонку, що пролітала вершину дуги метання. Я не мав часу кинутися до Сильви, не мав часу ні на що, крім як стрибнути перекидом за гравіноші у мілкий прихисток, який давала їхня довжина. Військова серія «Цзен» — ноші мали бути як мінімум укріплені для умов поля бою. Я впав на землю позаду них і притиснувся всім тілом до пристані, затуливши голову руками.

Граната розірвалася з чудним приглушеним бумом, і в моїй голові від того звуку щось заверещало. Мене ляснуло притлумленою ударною хвилею, забило вуха. В неясному гудінні, що залишилося за вибухом, я скочив на ноги, не гаючи часу на пошуки шрапнельних ран, загарчав і розвернувся до нього лицем якраз тоді, коли він вилазив із води на краю пристані. У мене не було зброї, але я вийшов з-за краю гравіношів так, ніби мав її повні руки.

— Який ти швидкий, — гукнув він. — Я думав, що накрию вас обох.

Його одяг змок од запливу, на лобі виднілася довга рана, яка виблідла від води до безкровно-рожевого, але стара манера бурштиновошкірого чохла нікуди не зникла. Він теж нібито зброї не мав, але все одно вискалився на мене.

Сильва лежала рядниною на пів дорозі між водою і ношами. Я не бачив її обличчя.

— А тепер я тебе, гімнюка, уб’ю, — холодно сказав я.

— Можеш спробувати, старий.

— Ти знаєш, що зробив? Трясця тобі, ти можеш бодай уявити, кого ти щойно вбив?

Він похитав головою в удаваному каятті.

— Твій термін придатності й справді швидко наближається, га? Думаєш, я повернувся б до Гарланів із трупом, коли можу забрати живий чохол? Мені не за це платять. То була глушильна граната, на жаль, остання. Хіба ти не чув, як тріснуло? Ти навряд би переплутав її з чимось, якби побував бодай десь поблизу поля бою за останні надцять років. Але ж ти, мабуть, не був. Оглушення ударною хвилею і вдихання молекулярної шрапнелі вимкне кого хочеш. Вона не опритомніє цілу добу.

— Не читай мені лекцій із бойової зброї, Ковачу. Я був тобою, падлюко, і покинув це заради дечого цікавішого.

— Невже? — в разючих блакитних очах спалахнув гнів. — І що ж воно таке? Низькоштибні злочини чи провальна революційна діяльність? Кажуть, що ти вдавався до обох.

Я ступнув уперед і побачив, як він стає в бойову захисну стійку.

— Що б тобі не наговорили, я бачив на сто років більше світанків. І зараз я тебе позбавлю їх усіх.

— Он як? — він видав гидливий горловий звук. — Ну, якщо всі ті світанки приводять мене туди, де ти є зараз, то ти зробиш мені ласку. Бо що б там зі мною не сталося, єдиний, ким я ніколи не хотів би стати — це ти. Я радше прострелю собі потилицю й пам’ять, аніж докочуся до того, чим ти є зараз.

— Так бери й роби. Позбав мене клопоту.

Він засміявся. Сміх мав прозвучати зневажливо,