Річард К. Морган - Пробуджені фурії

class="p1">— Так. Скільки краб’ячого лайна ми намололи язиками, і саме мені випадає це утнути. Здається неможливим, га?

Я з силою притиснув долоню до обличчя.

— Сильво, тобі доведеться пояснювати повільніше. Що сталося з джеткоптером Іші?

— Нічого. Тобто, все, про що ти читав у школі. Його вдарило ангельським вогнем, точно так, як тобі розповідали, коли ти був малий. Саме так. — Тепер вона більше говорила до себе, аніж до мене, дивлячись у ту імлу, що утворилася після удару з супутника, коли він випарував «Палю» і приблизно чотири метри води під ним. — Але він не такий, як ми думали, Мікі. Ангельський вогонь. Це розрядний промінь, але не тільки. Це також пристрій для запису. Рятівний ангел. Він знищує все, чого торкається, але все, чого він торкається, також впливає на енергетичні параметри самого променя. Кожнісінька молекула, кожнісінька субатомна частка трошечки змінює енергетичний стан променя, і коли все закінчується, він несе бездоганний образ того, що було знищено. І ці образи надалі зберігаються. Ніщо й ніколи не губиться.

Я кашлянув від сміху і недовіри.

— Ти з мене точно знущаєшся. Хочеш сказати, що Квеллкриста Сокольнича останні триста років простирчала у драній марсіянській базі даних?

— Вона спершу розгубилася, — пробурмотіла вона. — І так довго проблукала у крилах. Вона не розуміла, що з нею сталося. Не знала, що її транскрибували. Вона мала бути до всирачки міцною.

Я спробував уявити, що воно таке — віртуальне існування в системі, створеній чужинським інтелектом — і не зміг. У мене сироти виступили на шкірі.

— То як вона вибралася?

Сильва глянула на мене, цікаво блиснувши очима.

— Супутник послав її.

— Ой, не треба.

— Так і є, — вона похитала головою. — Не буду вдавати, що розумію протоколи, а тільки знаю, що сталося. Вони побачили щось у мені, або, може, в комбінації мене і чільницького софту. Якусь аналогію, щось нібито зрозуміле для них. Вочевидь, я була бездоганним шаблоном для цієї свідомості. Гадаю, вся супутникова мережа — це інтегрована система, і що якийсь час вона вже намагалася це зробити. Вся та видозмінена поведінка віймінтів на Новому Хоко. Гадаю, що система намагалася завантажити людські особистості, які зберігала, всіх людей, яких супутники спалили в небі за минулі чотири століття, або те, що від них залишилося. До тієї миті вони пхали їх у свідомість віймінтів. Нещасний Григорій Іші — він був частиною скорпіогармати, яку ми винесли.

— Так, ти сказала, що впізнала її. Коли марила в Драві.

— Не я. Вона впізнала її, впізнала щось у ньому. Не думаю, що від його особистості багато залишилося. — Вона здригнулася. — В камерах унизу від нього точно лишилося небагато, це тепер у кращому випадку оболонка, і вона нездорова. Але щось запустило її спогади про нього, і вона наповнила собою систему, намагаючись вибратися й розібратися. Саме тому система розпалася — я не змогла впоратися, вона вилетіла з глибокого сховища, як драна ударна хвиля.

Я заплющив очі, намагаючись увібрати це.

— Але чому супутники це зробили? Нащо почали завантажувати?

— Я ж казала, що не знаю. Може, вони не знають, що робити з людськими особистостями. Навряд чи вони створювалися для цього. Може, вони мирилися з цим якусь сотню років, а тоді почали шукати, куди б скинути сміття. Віймінти існували собі на Новому Хоко останні три сотні років, це більша частина нашої тутешньої історії. Може, це тривало весь час, а ми запросто могли цього не знати до Ініціативи Мечека.

Я відсторонено задумався, скільки людей втратило життя під ангельським вогнем за минулі чотириста років, відколи Світ Гарлана було заселено. Випадкові жертви, помилки пілотів, політв’язні, відправлені в небо на гравітаційних апаратах із Рильських скель і десятка інших місць такої страти по всій планеті, ще кілька випадкових смертей, коли супутники поводилися нехарактерно і знищували щось за межами своїх звичайних параметрів. Я задумався, скільки люду розчинилося в істеричному божевіллі всередині марсіянських орбітальних баз даних, скільки пішло тією ж дорогою, коли їх безцеремонно завантажили у свідомість віймінтів на Новому Хоко. Задумався, скільки їх ще залишилося.

Помилки пілотів?

— Сильво?

— Що? — вона знову дивилася вдалину над Обширом.

— А ти була свідома, коли ми витягали тебе з Рили? Ти розуміла, що коїться навколо тебе?

— Міллспорт? Не дуже. Трошки. А чого питаєш?

— Була перестрілка зі штурмкоптером, і його вдарило з супутника. Я годі подумав, що пілот помилився при розрахунку швидкості набору чи що, або супутники нервували через феєрверки. Але ти б загинула, якби він продовжив нас поливати. Як гадаєш?

Вона знизала плечима.

— Може бути. Не знаю. Це ненадійний зв’язок. — Вона показала рукою навколо і трохи неврівноважено засміялася. — Я не можу робити це за бажання, розумієш? Як я сказала, я мушу ввічливо попросити.

Тодор Муракамі перетворився на пару. Томазеллі й Лібек, Влад-Меллорі й уся його команда, весь броньований корпус «Палі» й сотні кубічних метрів води, в яких він плавав, навіть — я глянув на зап’ястя і побачив легкі опіки на обох — наручники з біоволокна на наших із Вірджинією руках. Усе зникло за несамовиту мікросекунду дбайливо контрольованого небесного гніву.

Я подумав про точність розуміння, необхідну для апарата, щоб здійснити все те з висоти п’ятисот кілометрів над поверхнею планети, про існування життя після смерті й про хранителів, що кружляють угорі, а тоді пригадав маленьку охайну спальню у віртуальності й зречницьке гасло, що відклеюється від дверей. Я знову глянув на Сильву й зрозумів частину того, що мало коїтися у неї всередині.

— І що ти відчуваєш? — м’яко спитав я. — Коли говориш із ними?

Вона пирхнула.

— А ти як думаєш? Це релігійне відчуття, наче всі материні гімняні святенницькі провопіді раптом усі справдилися в моїй голові. Я не розмовляю з ними, це наче… — Вона махнула рукою. — Я наче ділюся, наче розтоплюю обриси того, ким я є. Не знаю. Як секс, мабуть, хороший секс. Але не… А, біс його бери, я не можу це передати, Мікі. Я сама ледве вірю, що це вдалося. Так. — Вона кисло всміхнулася. — Союз із божественним. От тільки такі, як моя матуся, скоріше з криками вибіжать з центру завантаження, аніж справді постануть перед чимось таким. Це темна стежка, Мікі, я відкрила двері, а софт уже знав, що робити далі, він хотів повести мене туди, він для цього призначений. Але там темно і холодно, і ти лишаєшся. Голим. Роздягнутим. Можна вкритися крилами, але вони холодні, Мікі. Холодні й шорсткі, і вони пахнуть черешнями й гірчицею.

— Але це з