Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

тоном. — Багато чого я, звичайно, обіцяти не можу. Правила є правила. Проте дещо, безумовно, можна зробити, оскільки ці правила допускають певні полегші для ув’язнених із зразковою поведінкою. Якщо хочете, ми дамо вам більш зручний стілець і декілька книг. Якщо ви ще займаєтеся справами, я жодним чином не стану вам у цьому перешкоджати. Звісно, ми не можемо дозволити, щоб тут раз у раз сновигали люди, в’язниця — не торговельна контора. Однак перешкоджати вам час від часу бачитися з деким із ваших друзів я теж не збираюся. Що стосується вашої кореспонденції... Ну що ж, спочатку нам доведеться її переглядати згідно із загальними правилами. А там побачимо. Багато чого, повторюю, я обіцяти не можу. Почекаємо, поки вас не переведуть з цього флігеля униз. Там є декілька камер із двориками, і якщо вони виявляться вільними...

Начальник в’язниці багатозначно підморгнув, і Френк зрозумів, що його чекає доля, хоча й нелегка, але все ж не настільки похмура, як він побоювався. Десмас запропонував Ковпервуду подумати про те, яке ремесло він хоче для себе обрати.

— У вас неодмінно з’явиться потреба зайняти чимось руки. Це вже я знаю напевно. Через деякий час всі тут хочуть працювати. По-іншому не буває.

Ковпервуд зрозумів його і подякував. Він відчував жах при думці про бездіяльне перебування в камері, де й повернутися було важко; але тепер можливість часто бачитися з Вінгейтом і Стеджером, а через деякий час і листуватися без контролю тюремної адміністрації обіцяли велике полегшення. Слава Богу, він носитиме власну білизну (шовкову та вовняну) або, можливо, йому незабаром дозволять ще й зняти незграбні черевики. Отримавши всі ці пільги, він почне займатися ремеслом, матиме можливість гуляти у дворику, про який згадував Десмас, і його життя стане якщо не зручним, то, у будь-якому разі, стерпним. В’язниця, звичайно, залишиться в’язницею, але є надія, що для нього вона не буде таким кошмаром, як для багатьох інших.

За два тижні, проведені Ковпервудом у «пропускнику» під наглядом Чепіна, він дізнався майже стільки ж про тюремний побут, скільки за весь час свого ув’язнення. Адже це не була звичайна в’язниця — із тюремним двориком, тюремними розмовами, тюремним маршируванням на прогулянці, тюремною їдальнею та тюремною працею. Ні для нього, ні для інших ув’язнених тут не існувало спільного тюремного життя. Переважна більшість арештантів мовчки працювала у себе в камерах, виконуючи якесь визначене завдання і нічого не знаючи про те, що відбувається навколо. Основою режиму тут було одиночне ув’язнення, і лише обмеженій кількості арештантів дозволялося працювати на нескладних роботах поза камерами. Як Ковпервуд і передбачав (а старий Чепін незабаром підтвердив це), із чотирьохсот ув’язнених не більше сімдесяти п’яти людей працювали, та й то нерегулярно: на кухні, на городі, в саду, у млині, на загальних прибираннях, і лише це хоч трохи рятувало їх від самотності. Однак навіть таким щасливцям заборонялося розмовляти між собою, і хоча під час роботи вони звільнялися від мерзенного мішка, дорогою на роботу і назад в камеру їм все ж доводилося його одягати. Ков­первуд неодноразово бачив їх, коли вони, важко ступаючи, проходили повз його камеру, і ця хода полишала в ньому враження чогось жахливого, неприродного, моторошного. Часом у нього було сильне бажання залишитися і надалі під наглядом добродушного та балакучого старого Чепіна, але він знав, що це неможливо.

Два тижні минули швидко (треба зізнатися, це були досить тужливі два тижні), і минули вони серед таких одноманітних і буденних занять, як прибирання ліжка, підмітання камери, одягання, вживання їжі, роздягання, підйом о пів на шосту, сон о дев’ятій, миття посуду після їжі тощо. Ковпервуду здавалося, що він ніколи не звикне до тюремної їжі. Сніданок о пів на сьому, як ми вже говорили, складався зі скибки грубого чорного хліба, випеченого з висівок із невеликою домішкою білої муки, і чорної кави. На обід (о пів на дванадцяту) давали бобову або овочеву юшку з шматочком твердого м’яса і той самий хліб. На вечерю (о шостій) в’язні отримували міцний чай і знову хліб — ні масла, ні молока, ні цукру. Ковпервуд не курив, і тому маленька тютюнова пайка його не цікавила. У перші два чи три тижні Стеджер приходив кожного дня. А на другий день перебування Ковпервуда у в’язниці Стівен Вінгейт, його новий компаньйон, також отримав дозвіл щодня його відвідувати. Десмас дозволив це, хоча і вважав таку пільгу дещо передчасною. Відвідувачі зазвичай залишалися у Ковпервуда не більше години або півтори, а потім знову тягнувся надзвичайно довгий день. Декілька разів між дев’ятою годиною ранку і п’ятою пополудні Френка водили в суд для надання показань за позовами, пред’явленими в зв’язку з його банкрутством, і спочатку це трішки скорочувало день.

Показово, що як тільки Ковпервуд опинився у в’язниці (надійно і, мабуть, на довгі роки ізольований від усього світу), ті, хто свого часу так щиро до нього ставилися, забули навіть думати про нього. Він — людина пропаща, — такою була спільна думка. Єдине, що ще можна було для нього зробити, це з часом використати свій вплив, щоби визволити його із в’язниці, але хто ж міг сказати, коли настане такий час? І це все. Він ніколи вже не поверне колишньої репутації, ніколи не матиме впливу — такою знову ж була спільна думка. Дуже шкода, звичайно, більше того — дуже трагічно, але він зник без повернення.

«Здібний був молодий чоловік, — зауважив президент Джирардського національного банку Девісон, читаючи в газеті про засудження і арешт Ковпервуда. — Шкода його, дуже шкода! Він припустився великої помилки».

Лише батькам Ковпервуда, Ейлін та його дружині, у серці якої скорбота поєднувалась із обуренням, справді бракувало його. Ейлін, одержима пристрастю, страждала більше од усіх. «Чотири роки і три місяці…» — міркувала вона. Якщо він не вийде раніше строку, їй буде тоді вже близько двадцяти дев’яти, а йому під сорок. Чи збереже він своє почуття до неї? Чи залишиться вона такою ж красивою? Чи не зміняться взагалі його погляди після майже п’яти років? Увесь цей час він буде носити арештантський одяг, і за ним назавжди залишиться недобра слава арештанта. Які б не важкі були ці думки, але вони лише утверджували в ній рішення не відступатися від Френка, що б не трапилося, і всіма силами допомагати йому.

На другий день після суду Ейлін