Герман Мелвілл - Мобі Дік, Герман Мелвілл

того місяця й дня, коли сонце увійде в одне з цих сузір’їв. Я знаю ці сузір’я і знаю, як їх позначають: мені їх показала одна стара ворожка в Копенгагені років сорок тому. То в якому ж це знакові буде тоді сонце? У підкові, бо вона прибита якраз навпроти золота. А чий це знак - підкова? Це знак Лева - ревучого, жерущого Лева. Ох, кораблю, старий кораблю, як подумаєш про тебе, то тільки головою похитаєш…

- Іще одне тлумачення - все на той самий текст. Бо люди різні, а світ - один. Сховаюся знову! Он іде Квіквег… весь розтатуйований… і сам наче в знаках Зодіаку. Що ж скаже цей канібал? Їй же богу, порівнює знаки! Дивиться на своє стегно; шукає, мабуть, де там сонце - чи на стегні, чи на литці, чи в кишках,- так, як старі бабусі у глухих селах тлумачать хірургічну астрономію. О, диви, справді знайшов щось поблизу стегна. Це, мабуть, знак Стрільця! Ні, він навіть не знає, до чого цей дублон: мабуть, думає, що це старий гудзик від штанів якогось вождя. Та стривай-но! Он іде ота чортяча мара - Федаллах. Хвоста, як звичайно, змотав і заховав, а в носаках чобіт клоччя - теж як звичайно. Ти ба як дивиться! І що ж він скаже? Е, він тільки зробив якийсь знак до того знака й низько вклонився йому. Ну звісно, там же на монеті сонце, а він, певне, вогнепоклонник. Тю! Що далі, то більше. Йде Піп… бідолашний хлопець! Краще б уже він помер або я. Мені аж моторошно бачити його. Він так само стежив за всіма цими тлумачами - і за мною теж,- а тепер, диви, сам іде поглянути з отим нелюдським обличчям недоумка. Сховаюсь та послухаю. Тс-с!

- Я дивлюсь, ти дивишся, він дивиться; ми дивимось, ви дивитесь, вони дивляться.

- Їй же богу, він довбе граматику Меррея! Розвиває свій розум, бідолаха. Але що він там каже далі? Тс-с!

- Я дивлюсь, ти дивишся, він дивиться; ми дивимось, ви дивитесь, вони дивляться.

- Напам’ять учить, чи що? Тс-с! Знову!

- Я дивлюся, ти дивишся, він дивиться; ми дивимось, ви дивитесь, вони дивляться.

- Якась кумедія…

- І я, і ти, і він; і ми, і ви, і вони - всі кажани. А я ворона, надто коли стою на вершечку оцієї ось сосни. Кра! Кра! Кра! Кра! Кра! Кра! Чим я не ворона? А де ж вороняче опудало? А, он воно стоїть: два маслаки встромлено в старі колоші, а ще два - в рукави старої куртки.

- Чи це він не про мене? Гарний комплімент! Бідний хлопець!.. Хоч піди та повісься. Чи принаймні відійду поки що далі від нього. Всіх інших я ще можу терпіти, бо в них розум простий і жарти прості; а в цього, як на мене, аж надміру божевільно закручені, так що й самому з глузду зсунутись недовго. Піду, хай він собі мурмоче.

- Оце пуп корабля - оцей ось дублон,- і всім їм аж руки сверблять відкрутити його. Та спробуй-но відкрути собі пупа: що з цього вийде? Але знов же, як він зостанеться тут, теж недобре, бо коли щось прибите до щогли, то це знак, що корабель у біді. Ха-ха! Старий Ахаве! Білий Кит тебе приб’є, прицвяхує! Це соснина. Мій тато вдома, в Толлендській окрузі, якось був зрубав соснину й знайшов у ній врослий срібний перстень. То була, шлюбна обручка якоїсь старої негритянки. Як вона туди попала? Отак само спитають і в день страшного суду, коли виловлять із моря оцю стару щоглу, оброслу скойками замість кострубатої кори, і знайдуть під ними цей дублон. Ох, золото! Коштовне, дороге золото! Скоро тебе забере зелений скнара! Тс-с-с! Тс-с! Бог ходить між світами, збирає ожину. Кухарю! Гей, кухарю! Звари нас! Дженні! Гей, гей, гей, гей, гей, Дженні! Дженні! Спечи нам кукурудзяного коржа!

 

100
НОГА Й РУКА.

«ПЕКВОД» ІЗ НЕНТАКІТУ ЗУСТРІЧАЄ «СЕМЮЕЛА ЕНДЕРБІ» З ЛОНДОНА

 

 

- Агей, на кораблі! Бачили Білого Кита?

Так закричав Ахав, знову вітаючи корабель з британським вимпелом, що наближався до нас від корми. Старий капітан стояв у своєму човні, підвішеному на юті, тримаючи рупор біля уст і демонструючи костяну ногу чужому капітанові, що недбало напівлежав на носі свого вельбота. То був засмаглий, дужий, добродушний, гарний з себе чолов’яга років шістдесяти чи близько того, одягнений у простору куртку з синього «лоцманського» сукна, що звисала на ньому рясними складками; один рукав був порожній і маяв у нього за спиною, як гаптований рукав гусарського плаща.

- Бачив Білого Кита?

- А ти бачив оце? - і, відкинувши полу куртки, англієць показав білу руку з кашалотової кістки, що мала на кінці дерев’яну довбешку, схожу на бондарський молоток.

- Спускайте мій човен! - несамовито загорлав Ахав, перекидаючи весла.- Мерщій!

Менш як за хвилину - Ахав навіть не покидав суденця - вельбот з усією командою був уже на воді, а незабаром підплив до борту чужого корабля. Але тут вийшла на яв кумедна перешкода: зопалу Ахав зовсім забув, що він, відтоді як утратив ногу, ще ні разу не піднімався в морі на борт жодного чужого корабля, а на свій йому допомагав підніматися хитромудрий, дуже зручний механічний пристрій, що був на «Пекводі». А перевезти той пристрій до іншого корабля за одну хвилину було б навряд чи можливо. Тим часом у чистому морі видертись із човна на палубу корабля - діло нелегке для будь-кого, хто не звик робити це мало не щогодини, як китобої: адже хвиля то підкидає човен мало не до фальшборту корабля, то він за мить уже опадає мало не до його кіля. Ну, а на англійському кораблі, звісно, не могло бути такого рятівного пристрою, і одноногий Ахав раптом опинився в ганебному становищі незграбного «суходільного щура»: він тільки безнадійно дивився на хистку, змінну висоту, на яку він навряд чи міг попасти.

Здається, ми вже згадували про те, що будь-яка, навіть найдрібніша незручність, бодай непрямо спричинена його каліцтвом, майже завжди страшенно дратувала й гнівила Ахава. А цього разу під поглядами двох помічників капітана чужого судна, які, перехилившись через фальшборт над трапом із прибитих до борту