Олег Євгенович Авраменко - Принц Ґаллії

посміхаючись, промовив ґраф. — Здорово він тебе боїться! Аж тремтить від страху.

— А може, принцеса просто пожаліла тебе? — звернулася до Ґотьє Марґарита. — Тому й звільнила з ув’язнення.

Але той був непохитний.

— Ні, пані. Її високість знала, що це була воля Божа, і не я вистрілив — вистрілив сам Господь моєю рукою.

— З мого арбалета, — додав Тибальд.

— Справді так, — підтвердив Ґотьє.

— Та ну! — вражено вигукнула Марґарита. — Це ти дав йому зброю, Тибальде?

Поки вони йшли до будинку, Тибальд стисло розповів їй, як завдяки своєму падінню на полюванні він урятував Ґотьє від розбійників.

— Отакої! — задумливо промовила Марґарита. — Як незбагненно переплітаються долі людські.

— На все воля Провидіння Господнього, — повчально мовив Ґотьє з виглядом людини, посвяченої в найглибші таємниці світобудови.

— У тебе вже хтось гостює? — запитала Марґарита, помітивши в стайні коней.

Лісник занепокоївся.

— Ну… Загалом так, пані. Один пан з дружиною. Вони скупалися в струмку, повечеряли і нещодавно пішли спати. До відома вашої світлості, на другому поверсі є кілька панських спалень, і якщо ви з монсеньйором ґрафом захочете відпочити…

— Дякую, шановний Ґотьє, так ми і зробимо. І повечеряємо також. Сподіваюся, в тебе знайдеться, що попоїсти?

— О так, пані. Звичайно, знайдеться. Навіть двійко пляшок доброго вина ще…

— Стривай-но! — урвала його Марґарита. — Але коней тут цілий табун. Звідки ж узялася решта?

— Це інші панове їх залишили, — розгублено відповів лісник. — Вони зоставили на мене своїх коней, а самі подалися до лісу. Лише один пан з дружиною…

— А хто вони, власне, такі, цей пан з дружиною?

— Не знаю, ваша світлосте. Я не втручаюся в чужі справи. Очевидячки, вони гості моєї пані — як і ви, мабуть… Ну, і ще за вечерею вони називали одно одного Симоном — це пана, і Аделею — це пані.

— Ага! — розсміялася Марґарита. — Зрозуміло. Ґрафині де Монтальбан не терпиться народити своєму чоловікові спадкоємця.

— Авжеж, пані, — з готовністю закивав лісник. — Як бачите, вони ще завидна пішли до спальні… Сподіваюсь, і ваша світлість незабаром подарує монсеньйорові дитину. Перша дружина пана ґрафа, царство їй небесне, так і не…

— Замовкни! — гаркнув збентежений Тибальд. — Не сунь свого носа куди не слід.

— Але ж чому? — лагідно промуркотіла Марґарита, поклавши руку йому на плече. — Господар Ґотьє правду каже. Діти — це чудово.

— Так, пані, — підтвердив лісник і важко зітхнув. — Шкода, що в мене немає ні дружини, ні діточок… Та й пізно мені їх заводити, старому монахові-розстризі…

Розділ LI
Казка від Тибальда де Труа

Повечерявши, вони усамітнилися в одній зі спалень. Кімнати на другому поверсі справді були розкішні, вони призначалися для ночівлі вельмож під час кількаденного полювання, проте перегородки між кімнатами були досить тонкими, і з сусідньої спальні долинали пристрасні стогони, які ще більше збудили Тибальда. Він ривком притягнув до себе Марґариту і жадібно поцілував її, але вона відразу вивільнилася з його обіймів.

— Зачекай трохи. Спершу нам треба поговорити.

Принцеса скинула черевики, забралася на широке ліжко й сіла, обхопивши коліна руками. Ґраф улаштувався на невисокому ослінчику обіч ліжка.

— Тибальде, — серйозно промовила Марґарита. — Ти ще не відмовився від наміру стати моїм чоловіком?

— Зараз я прагну цього ще дужче, ніж раніше, — так само серйозно відповів він. — Чотири роки тому я нестямно закохався в тебе, і з плином часу це почуття лише міцнішало.

— Гм-м. І можна подумати, що всі ці роки ти зберігав мені вірність душею і тілом.

— Душею так, а що ж до тіла… Знаєш, Марґарито… — Тибальд зам’явся. — От що я тобі скажу: чия б гарчала, а твоя мовчала. Краще не згадуй про вірність і не сміши людей. Кому-кому, але не тобі попрікати мене за розпусність, ти теж не черниця.

— Тоді чому ти любиш мене?

— Бо ти янгол, — відповів Тибальд.

Марґарита відкинулася на подушки і вибухнула дзвінким сміхом.

— Я — янгол? Безсоромна, розпусна, вертихвістка — і янгол?

— Саме так. Янголи бувають різні. Бувають небесні, бувають грішні; а ти — земний янгол. Не без гріха, не без вад, та мені однаково — я кохаю тебе й хочу одружитися з тобою. Тепер щодо твоїх почуттів до мене. Питати, чи любиш ти мене, я не буду. Бо певен, що зараз ти мене любиш.

— Справді?

— Справді. Наскільки я тебе знаю, Марґарито, ти велелюбна жінка і кохаєш кожного, з ким лягаєш у ліжко… Пробач, я не зовсім точно висловився. Ти лягаєш у ліжко лише з тими, до кого маєш певні почуття, які звикла називати коханням.

— Ти так гадаєш?

— А хіба ні? Скажи відверто, сама собі скажи — мені можеш не казати.

Марґарита промовчала, задумливо дивлячись на Тибальда.

— Про тебе розповідають усілякі нісенітниці, — тим часом продовжував він. — Але одного пліткарі не заперечують: у тебе ніколи не було кількох коханців одночасно. В певному розумінні ти переконаний однолюб. „Кохати“ й „кохатися“ для тебе синоніми, ти не бачиш ніякої різниці між цими двома словами, а тому тобі невтямки, як це я можу, в душі зберігаючи тобі вірність, шукати втіхи в інших жінок. Інша річ, що ти непостійна, ти часто закохуєшся і міняєш чоловіків, як рукавички. Та якщо ти з кимось сходишся, то залишаєшся вірною йому доти, доки з ним не порвеш… Утім, зараз у тебе, здається, криза. Ти стоїш на роздоріжжі, чого з тобою ще ніколи досі не було.

— І що ж це за криза така? — збентежено промовила Марґарита. — Просвіти мене, недотепу.

— Не намагайся вдавати з себе святу невинність, любонько. Ти чудово розумієш, про що йдеться. Після розриву з Красунчиком ти кинулася в обійми Анни Юлії лише для того, щоб забутися, і цей, з