Олег Євгенович Авраменко - Принц Ґаллії

„ви“. — Вона занурила пальці в його буйну чуприну. — Просто обожнюю брюнетів!

— Але ж і Красунчик, і Рікард Іверо блондини, — з ревнивими нотками в голосі зауважив Тибальд.

— Тим-то мені подобаються брюнети, — сказала Марґарита і знову поцілувала його. — Ну все, ходімо!

— Куди?

— Зараз побачиш. Пішли.

Тримаючи за поводи коней, вони піднялися на знайомий нам пагорб, який понад годину тому проминуло товариство під проводом Рікарда Іверо. Марґарита вказала на будинок, біля якого ми вже побували.

— Що це? — запитав Тибальд.

— Садиба лісника.

— Нівроку собі садиба лісника! Це більше схоже на мисливську резиденцію якогось вельможі.

— Так воно раніше й було. Але тепер тут мешкає лісник. І зараз ми відвідаємо його.

— А навіщо?

Марґарита зітхнула й кокетливо покосилася на ґрафа.

— Який ти недотепа, Тибальде! Вже пізно, холодає, невдовзі почне смеркатися, і час для „amore in natura“ не дуже вдалий. А так у нас буде дах над головою, і ми зможемо вволю покохатися, незважаючи ні на які примхи погоди.

— То ти згодна? — просяяв Тибальд.

— А як згодна, то що? Думаєш, ми випадково забрели сюди?

— А ні?

— Авжеж ні. Перед від’їздом я сказала комендантові Кастель-Бланко, щоб до вечора мене не чекали. Вже тоді я вирішила провести з тобою ніч у лісниковій садибі. Зараз ми повечеряємо — я дуже голодна! — а потім укладемося в ліжечко.

Тепер вже зітхнув Тибальд. Важко зітхнув.

— Що з тобою? — стурбовано озвалася принцеса.

— Нічого. Зі мною нічого. А от з тобою…

— І що зі мною? — продовжувала розпитувати вона, зупинившись біля воріт садиби.

— Усе-таки дивна ти дівчина, Марґарито. Оце щойно сказала „вкладемося в ліжечко“ точнісінько таким тоном, як і „повечеряємо“.

— Це тобі здалося, Тибальде.

— Аж ніяк. Ти холодна, як крижинка, люба.

— Ти також, милий.

— Я?! З чого ти взяла?

— А з того, що якби ти був так шалено закоханий у мене, як стверджуєш, і якби хотів мене так пристрасно й несамовито, як хочеш це показати, то напевно не звернув би ніякої уваги на мій тон. Одна лише моя пропозиція покохатися пролунала б для тебе райською музикою, ти мусив би танцювати на радощах і…

— І цілувати землю під твоїми ногами, — саркастично додав Тибальд.

— Атож. І не лише землю під моїми ногами, а й мої ноги. І взагалі, всю мене.

— Яка ж ти безсоромна! — захоплено вигукнув він, схопив її в обійми і став укривати її лице жагучими поцілунками.

Але Марґарита рвучко відсторонилася від нього.

— Стривай. До нас, здається, йдуть.

І справді — поки вони сперечалися, з будинку вийшов лісник, з яким ми вже мали нагоду познайомитися, і заквапився назустріч своїм новим гостям.

— Не називай мене Марґаритою, — попередила вона Тибальда. — Для цієї людини я хто завгодно, тільки не принцеса Наварська.

— З якого дива? Це ж твій слуга.

— Він мене ще жодного разу не бачив, але напевно боїться, як геєни вогненної.

— Чому?

— Розумієш, він трохи не при своєму розумі…

— Божевільний лісник? Цього ще бракувало!

— Та не бійся. Кажуть, він добродушний хлопак. Має лише одну нав’язливу ідею… Цить! Про це мовчок!

Тим часом лісник надійшов до них і шанобливо вклонився. Аж раптом його очі округлилися від подиву.

— Ваша світлосте! — вигукнув він. — Пане ґрафе!

Тибальд був здивований не менше за нього.

— Овва! Та це ж слуга мого покійного батька!

— Він самий, монсеньйоре, — ще раз уклонився лісник. — Ґотьє мене звати. Ваша світлість ще порятували мене від розбійників, коли я йшов виконувати волю Господню… Ох, даруйте, панове! — заметушився він. — Прошу, проходьте до моєї господи. Зараз я подбаю про ваших коней, нагодую їх вівсом, напою зимною водою з колодязя…

— То ти знаєш цього чоловіка? — спантеличено запитала Марґарита.

— Знаю, — відповів Тибальд. — Ми зустрілися з ним за досить цікавих обставин. — Він повернувся до Ґотьє: — А ти як опинився в цих краях?

— Господь привів, Господь привів… Який же я радий бачити вашу світлість, як приємно поговорити рідною мовою! А пані, певно, дружина вашої світлості?

Тибальд не знав, що й сказати.

— Так, дружина, хто ж іще, — замість нього відповіла Марґарита. — То ти кажеш, що Господь привів тебе до цих країв?

— Так, ваша світлосте, авжеж він. Господь Всевишній.

— І це Всевишній призначив тебе лісником? — поцікавилася Марґарита.

— О, пані, не насміхайтеся! — серйозно промовив Ґотьє. — Лісником мене призначила пані Наварська, але з благословення Господнього.

Принцеса пирхнула. А Тибальд спитав:

— То ти вже виконав волю Божу?

— Так, монсеньйоре, виконав. Усе, що велів мені Господь, я зробив.

— Хвилечку! — озвалася Марґарита. — Щось таке я пригадую. Це не ти, часом, пустив стрілу у вікно королівського кабінету?

— Так, пані, я.

Тибальд здивовано втупився в Ґотьє.

— Це був ти?!!

Лісник мовчки кивнув.

— Але навіщо?

— Так велів мені Господь, монсеньйоре.

— Ти впевнений?

— Аякже! Я почув Його наказ. Така була воля Божа. І пані принцеса вважає так само.

— Га? — здивувалася пані принцеса. — З чого ти взяв, що вона так вважає?

— А з якого тоді побиту вона призначила мене лісником? — питанням на питання відповів Ґотьє. — Мене ж бо спершу до в’язниці запроторили. — Він гірко зітхнув. — Виявляється, всі лиходії несповна розуму.

Марґарита осміхнулася і прошептала Тибальдові латиною:

— Це була не в’язниця, а притулок для божевільних.

— Ну-ну! — криво