Стівен Кінг - Серця в Атлантиді

танцюють колишні смішинки. — Ти мав таке класне волосся. Ріонда казала, що я наполовину закохана в нього.

— Керол…

Вона знову простягла руку і приклала йому пальця до губ. Боббі побачив, що руку теж вкривали шрами, а мізинець був деформований, майже розтоплений. Сліди опіків.

— Я ж сказала, що ніякої Керол не знаю. Моє ім’я Деніз. Як у старій пісні «Ренді і зе Рейнбоуз». — Вона наспівала уривок. Боббі добре його знав. Він знав усі старі пісні. — Якщо ти перевіриш мій паспорт, то на всіх сторінках буде тільки Деніз Скуновер. Я бачила тебе на службі.

— А я тебе ні.

— Я добре вмію ставати невидимою, — сказала вона. — Спосіб, якого мене дуже давно навчила одна людина. Фокус, як ставати сірою плямою, — вона ледь здригнулася. Боббі читав, що люди здригаються, головно в кепських романах, але ні разу не бачив на власні очі. — А на масових заходах умію триматися на задньому плані. Бідний старий Саллі-Джон. Пам’ятаєш його боло-баунсера?

Боббі кивнув і посміхнувся.

— Пам’ятаю, як одного разу він захотів показати клас і покрутити його не тільки під руками і за спиною, а ще й між ногами, і добряче всмалив собі по яйцях. Ми всі ледь не подохли від сміху. Тут прибігли дівчата, і ти разом з ними — я точно впевнений — і почали питати, що сталося, а ми не казали. Ну ти й розсердилася!

Вона усміхнулася, піднісши долоню до губ, і в цьому старому жесті Боббі з усією виразністю побачив дівчинку, якою вона була.

— Звідки ти дізналася, що він помер?

— Прочитала в «Нью-Йорк пост». Жахливий заголовок, це їхнє коронне: «ЗДОРОВ, ПРИЇХАЛИ!». І його фото. Я живу в Покіпсі, туди «Пост» надходить регулярно. — Вона помовчала. — Викладаю у Вассарі[63].

— Ти викладаєш у Вассарі і читаєш «Пост»?

Вона з усмішкою знизала плечима.

— У всіх є свої вади. А ти, Боббі? Теж прочитав у «Пост»?

— Я «Пост» не отримую, мене сповістив Тед. Тед Бротіґен.

Вона сиділа мовчки й дивилася на нього, її усмішка згасала.

— Пам’ятаєш Теда?

— Я думала, що не зможу володіти рукою, а Тед її вправив, неначе помахом чарівної палички. Звісно, я пам’ятаю його. Але, Боббі…

— Він знав, що ти будеш тут. Я відразу ж так подумав, коли розкрив посилку, але не міг повірити, доки тебе не побачив. — Він потягнувся до неї і з дитячою безпосередністю провів пальцем по шраму на її обличчі. — Це з Лос-Анджелеса, так? Що трапилося? Як ти вибралася?

Вона похитала головою.

— Я про це не говорю. Я ніколи не розповідала про те, що відбулося в тому будиночку. І не розповім. То було інше життя. То була інша дівчина. І та дівчина померла. Вона була дуже юною, великою ідеалісткою, і її обдурили. Пам’ятаєш картярського махляра з «Сейвін-Року»?

Він кивнув, злегка всміхнувся і взяв її за руку. Вона міцно стиснула його пальці.

— «Вгору-вниз, покрутись. Ну ж бо, лялю, де є краля?» Його звали Маккен чи Маккауленд, якось так.

— Ім’я не має значення. Важливо те, що він завжди робив так, щоб ти думав, що знаєш, де дама. Завжди змушував тебе вірити, що можеш виграти. Правильно?

— Так.

— Та дівчина зв’язалася саме з такою людиною. З людиною, яка завжди вміла мішати карти трішки швидше, ніж ти думав. Він шукав збентежених, сердитих дітей. І знайшов їх.

— Він носив жовтий плащ? — поцікавився Боббі, й сам не знаючи, жартує чи ні.

Вона глянула на нього, ледь звівши брови, і він зрозумів, що цієї частини вона не пригадує. Та й взагалі чи розповідав він їй про ницих людей? Йому здавалося, що так. Здавалося, він розповів їй геть усе, але вона не пам’ятає. Можливо, те, що трапилося з нею в Лос-Анджелесі, випалило кілька дірок у її пам’яті. Боббі розумів, як таке могло статися. В цьому вона зовсім не унікальна, чи не так? Багато їхніх ровесників страшенно старалися забути, ким вони були й у що вірили в період між вбивством Джона Кеннеді в Далласі й убивством Джона Леннона в Нью-Йорку.

— Не звертай уваги, — промовив він. — Продовжуй.

Вона похитала головою.

— Я вже сказала на цю тему все, що збиралася. Все, що можу сказати. Керол Джербер померла на Бенефіт-стрит у Лос-Анджелесі. Деніз Скуновер живе в Покіпсі. Керол ненавиділа математику, навіть десяткові дроби не могла подужати, а Деніз викладає математику. Хіба це може бути одна й та ж особа? Безглузде припущення. Справу закрито. А тепер поясни, до чого тут Тед. Адже він не може бути живий, Боббі. Йому було б за сто. І то добряче.

— Не думаю, щоб час мав велике значення, коли ти Руйнач, — промовив Боббі. Не мав він великого значення і на ВКНД, де Джиммі Ґілмер співав тепер про «тростинний курінь» під гудливий акомпанемент чогось схожого на окарину.

— Руйнач? Що…

— Не знаю, і це неважливо, — сказав Боббі. — Але ось що може бути важливо, тому слухай уважно, добре?

— Гаразд.

— Я живу у Філадельфії. У мене чудова дружина, вона професійний фотограф, троє чудових дорослих дітей, чудова стара собака з хворими лапами і добрим характером та старий будинок, який весь час аж волає про ремонт. Дружина каже, що діти шевця завжди ходять без чобіт, а в будинку столяра постійно тече дах.

— То ось хто ти, тесля?

Він кивнув.

— Я мешкаю в Редмонт-гіллз і коли згадую, що варто купити газету, купую філадельфійський «Інквайрер».

— Тесляр, — промовила вона задумливо. — Я завжди думала, що ти закінчиш письменником чи ще щось у тому ж дусі.

— Я теж так думав. А ще в мене був період, коли я думав, що закінчу у в’язниці штату Коннектикут. Однак цього не трапилося, тож, гадаю, речі мають властивість врівноважуватися.

— Про яку посилку ти казав? І який стосунок вона має до Теда?

— Вона надійшла федерал-експресом від типа на ім’я Норман Олівер. Банкіра. Він розпорядник заповіту Саллі. Всередині було ось що.

Він знову сягнув до спортивної сумки і видобув звідти стару пошарпану бейсбольну рукавицю. Поклав її на коліна жінки, що сиділа поруч з ним на лаві. Вона одразу ж перевернула її і глянула на ім’я, написане збоку.

— Боже мій, — вимовила вона безбарвним, шокованим голосом.

— Я не бачив цю крихітку відтоді, коли знайшов тебе з вивихнутим плечем он у тому гайку. Думаю, якийсь малий проходив повз, побачив її в траві і привласнив. Хоча вона навіть тоді була не в дуже хорошому стані.

— Її вкрав Віллі, — вичавила