Agrafena - Примхлива мрія, Agrafena

Розділ 49

Мій перевертень продовжував рух, задумливо дивлячись прямо перед собою, навіть не помітивши, що я прийшла до тями.

Хочеться вірити, що слабкість, яка ще трохи туманить мій розум, – це своєрідний відкат від використання здібностей омеги. Сподіваюся, це наслідки того, що свої почуття я передала Адіреллі, а не тому, що я, як кисейна панночка, втратила свідомість при першій же неприємності.

Це просто диво, що я вчасно згадала, як Павло пояснював, чим звичайні омеги відрізняються від істинних. Вони можуть нав'язувати свої емоції іншим перевертням. От я й нав’язала. Бо таким родичам, як у мене, треба хоч трохи відповідати.

Дивно тихо за вікном. Може, бій уже закінчився? Чи його зовсім не було?

Дізнаватись погані новини було дуже страшно, тому я запитала перше, що спало на думку. Точніше, ляпнула чергову дурість:

– Паш, ти обіцяв мені зачаровану каструлю, що самоочищається. Де ж вона?

Чоловік засміявся і, притиснувши тісніше, ніжно поцілував.

– Обов'язково купимо. Ось тільки закінчаться переговори з новим Верховним альфою антрацитових, якого Зейлі по праву переможця призначив у їхній клан, і одразу вирушимо шукати каструлю.

– То битви не було? – Полегшено видихнула я. – А хто новий Верховний?

– Маріар.

Пройшло хвилин п'ять відколи, як я почала почуватися краще. Пашка нарешті заспокоївся, перестав маршувати по кімнаті і сів на обдертий стілець. Хоч у кімнаті був ще один стілець, сісти на нього мені не дозволили. Чоловік ніяк не хотів мене відпускати. Тому, коли двері широко відчинилися й у отвір заглянув мій свекор, я саме сиділа на колінах у Пашки, і ми цілувалися.

– Прийшла до тями? – швидко спитав Гарес, не коментуючи те, що побачив. – Ану, давайте його сюди! – кинув він комусь невидимому.

Я спробувала встати на підлогу, але не тут було. Чоловік категорично не хотів випускати мене зі своїх рук. Тільки міцніше обійняв і трохи повернувся у бік дверей.

Двоє високих темноволосих перевертнів втягли мага, що виривався з усіх сил, і відпустили його тільки в центрі кімнати.

Сюрприз! Антрацитові вирішили допомогти? Це вселяє надію на те, що відносини між нашими кланами незабаром покращаться.

– Давай роби те, що потрібно! – погрозливо прогарчав Гарес. – Швидко!

Кант сердито глянув на мене, потім на батька Пашки.

– Хай підведеться, – прошипів маг, – вона повинна стояти одна.

– Аякже, прямо зараз і підніметься, – сердито сказав Рід. – А ти не боїшся, що я тобі горло перегризу, якщо ще раз посмієш зневажливо подивитися на мою дружину?

– Дівчисько має піднятися! – проскрипів чаклун, ледве стримуючись. – Не можна, щоб хтось торкався до неї.

– Слухай, ти! – гаркнув чоловік.

– Рід, припини, – зупинив його Гарес. – Іди сюди, моя дівчинко.

– І твоя!? – гаденько посміхнувся Кант. – Скільки ж мужиків у цієї...?

– Тільки гавкни хоч щось образливе, і ти вже звідси не вийдеш! – розлютився Павло.

– Спробуй мене торкнутися, і тоді петля Грослена так і залишиться на ній на все життя!

– Не залишиться, – гаркнув Гарес, – негайно прибери цю погань з пари мого сина, чи кров'ю своєю вмиєшся. І поспішай, а то перевертні – істоти дуже нервові. Знайдемо сильнішого мага, який зробить це замість тебе. А навіщо тоді нам ти?

– Значить, хай підійде до мене, – не здавався Кант.

– Та ти… – почав підводитися разом зі мною на руках Павло.

– Пашо, заспокойся, – втрутилася я. – Може, й справді так треба.

Чоловік неохоче відпустив мене, і я зробила крок назустріч чоловікові, який нещодавно збирався розірвати мій шлюб.

– Не думай робити дурниць, – промовив грізно Гарес. – Ми тебе знайдемо будь-де, якщо хоч волосинка впаде з голови цієї жінки.

"Легко можна запишатися", – подумала я з усмішкою. І все ж, приємно, коли про тебе так багато людей дбають.

Кант простягнув руку, заплющив очі й пробурмотів щось незрозуміле. Навіть волосся на моїй голові заворушилося, коли зашморг на шиї почав рухатися як живий, роз'єднався і, зіслизнувши з мене, помчав до зосередженого мага. Він звалився йому в долоню і швидко згорнувся в невеликий блискучий клубок. Це було неймовірне видовище! Але почуття визволення – взагалі приголомшливе!

Я глибоко вдихнула курне повітря, як свіжий і ароматний кисень. В той момент ніби скинула важкий тягар, який тиснув на все моє тіло.

– Хлопці, – Гарес звернувся до антрацитових, – виведіть звідси нашого гостя.

Кант зневажливо пирхнув, але не став уточнювати, що це ми тут ніби гості, а не його важлива особа, і пішов до виходу.

– Рід, – влетів до хатини молоденький хлопець, – ми йдемо. З твоєю дружиною все гаразд?

– Все добре, – кивнув Павло, – а чому так швидко?

– Маріар попросив перенести переговори на інший час. Все ж таки, у них жалоба. Найважливіше обговорили, інше може зачекати. Зейлі портал зібрався відкривати.

Хлопець зник, і ми поспішили за ним. Ніхто не хотів нервувати Верховного. Він і так, мабуть, не в найкращому настрої. Хоча перевертні – войовничий народ, вбивство навряд чи приносить їм задоволення.

Коли ми дісталися до місця розбірок, перший портал вже відкрився, і два десятки світловолосих хлопців вирушили.

У наступний прохід, що спалахнув іскорками, пострибали, мабуть, більше половини всіх перламутрових. Залишилися тільки ми з Пашкою, свекор, Торстейн, Талор, хлопець, що приходив за нами, і ще трохи більше десяти суворих чоловіків. Звісно, наш Верховний альфа був тут.

Чому такий дивний поділ групи, я спочатку не зрозуміла. Лише коли Зейлі уважно оглянув своїх патрульних і, відкривши останній портал, сказав: «Давайте, хлопці, відвідаємо зграю Пологих Пагорбів», я зрозуміла – ми прямуємо не до маєтку Верховного, а прямо на територію нашої зграї. Чому?

Я з цікавістю поглянула на чоловіка. Він насупився і потягнув мене до порталу. Невже зрадник хтось із Павлових співвітчизників? Запитати не встигла, як він підхопив мене на руки і ступив у блискучий прохід.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍