Джо Аберкромбі - Раніше, ніж їх повісять

конструкцію під балдахіном, а під його пологом, мабуть, було більше місця, ніж у всій Ґлоктиній спальні. Ковдри були відкинуті й зім’яті, проте людиною, що колись там лежала, навіть не пахло. Одне високе вікно було прочинене, і з сірого зовнішнього світу ввірвався студений вітер, від якого затанцювало й затріпотіло полум’я свічок.

Майже в центрі кімнати стояв архілектор Сульт, який задумливо супився на підлогу по той бік ліжка. Якщо Ґлокта очікував, що Сульт буде так само розхристаний, як його троє колег за дверима, то розчарувався. Його білі шати були бездоганні, біле волосся охайно зачесане, а руки в білих рукавичках він обережно зціпив перед собою.

— Ваше Преосвященство... — заговорив Ґлокта, почовгавши до нього.

А тоді він помітив дещо на підлозі. Темну рідину, що виблискувала чорнотою в світлі свічок. «Кров. Зовсім не дивно».

Він прошкандибав трохи далі. Труп лежав на спині з віддаленого боку ліжка. Кров була розбризкана по білій постільній білизні, розмазана по долівці та по стіні ззаду, а також просочилася в нижній край розкішних портьєр біля вікна. Розірвана нічна сорочка була нею просякнута. Одна його долоня стиснулась, а друга була незграбно відірвана якраз за великим пальцем. На одній руці зяяла рана, з якої було вирвано шмат плоті. «Його неначе відкусили». Одна нога була зламана й зігнута, а з її розсіченої плоті стирчав уламок кістки. Горло було так жахливо понівечене, що голова ледве трималася на шиї, зате лишалося дуже знайомим обличчя, що неначе всміхалося, дивлячись на вишукану ліпнину на стелі, оголивши зуби та вирячивши круглі очі.

— Кронпринца Рейнолта вбито, — пробурмотів Ґлокта.

Архілектор підняв руки в рукавичках і повільно, тихо постукав по долоні кінчиками двох пальців.

— О, чудово. Заради таких проникливих спостережень я й послав по тебе. Так, принца Рейнолта вбито. Трагедія. Бузувірство. Жахливий злочин, що вражає в саме серце нашу країну та всіх до одного її мешканців. Але це аж ніяк не найстрашніше. — Архілектор протяжно вдихнув. — Ґлокто, король не має братів і сестер, розумієш? А тепер не має спадкоємців. Коли король помре, звідки, на твою думку, у нас візьметься наступний визначний правитель?

Ґлокта ковтнув. «Розумію. Яка жахлива незручність».

— Із Відкритої Ради.

— Вибори, — посміхнувся Сульт. — За нашого наступного короля голосуватиме Відкрита Рада. Кількасот себелюбних недоумків, яким не можна довірити проголосувати без керівництва за власний обід.

Ґлокта ще раз ковтнув. «Дискомфорт Його Преосвященства мене б майже радував, якби моя голова не перебувала на пласі поряд із його головою».

— Ми не популярні у Відкритій Раді.

— Там нас ненавидять. Так, як ненавидить мало хто. Наші дії щодо мерсерів, щодо спайсерів, щодо лорд-губернатора Вурмса та інше. Нам не довіряє ніхто зі шляхтичів.

Тоді, якщо король помре...

— Як здоров’я короля?

— Кепсько. — Сульт похмуро подивився на криваві рештки. — Зараз усі наші труди можуть бути знищені одним махом. Якщо ми, Ґлокто, не зможемо відшукати друзів у Відкритій Раді ще за життя короля. Якщо ми не зможемо здобути досить довіри, щоб обрати його наступника чи принаймні вплинути на вибір.

Він поглянув на Ґлокту блакитними очима, що блищали у миготінні свічок.

— Нам потрібно підкупом, шантажем, лестощами та погрозами здобувати голоси. І можеш не сумніватися, що ті троє старих покидьків за дверима думають точнісінько те саме. Як мені залишитися при владі? На бік якого кандидата стати? Чиї голоси я можу контролювати? Оголосивши про вбивство, ми повинні запевнити Відкриту Раду, що вбивця вже в наших руках. А тоді потрібно вчинити швидку, жорстоку й дуже помітну розправу. Якщо голосування піде не по-нашому, хто знає, кого ми отримаємо? Брока на престолі, Ішера чи Хюґена? — Сульт нажахано здригнувся. — У найкращому разі ми позбудемося роботи. У найгіршому...

«Біля доків знайдено кілька тіл...»

— Саме тому мені потрібно, щоб ти знайшов убивцю принца. Негайно.

Ґлокта опустив погляд на тіло. «Чи те, що від нього залишилося». Потицяв кінчиком ціпка виямок у руці Рейнолта. «Ми вже бачили такі рани кілька місяців тому на трупі в парку. Це зробив пожирач — чи принаймні нас підводять до такої думки». Раптом повіяв холодний вітер, і віконне скло злегка застукало об раму. «Пожирач, що заліз у вікно? Агентам Пророка невластиво лишати по собі такі зачіпки. Чому він не просто зник, як Давуст? Це слід вважати раптовою втратою апетиту?»

— Ви говорили з вартовим?

Сульт зневажливо махнув рукою.

— Він каже, що, як завжди, усю ніч стояв під дверима. Почув шум, увійшов до кімнати, знайшов принца в такому вигляді, у якому його бачите ви — тоді з нього ще текла кров, — і відчинене вікно. Він негайно послав по Хоффа. Хофф послав по мене, а я — по вас.

— Однак вартового треба як слід допитати...

Ґлокта придивився до стиснутої долоні Рейнолта. У ній щось було. Він через силу нагнувся (ціпок захитався під його вагою) і підхопив предмет двома пальцями. «Цікаво». Клаптик тканини. Начебто білої тканини, хоча тепер більша її частина була заляпана темно-червоним. Він розгладив тканину та підняв її. У тьмяному полум’ї свічок злегка заблищала золота нитка. «Я вже бачив таку тканину».

— Що це? — різко запитав Сульт. — Ти щось знайшов? Ґлокта промовчав. «Можливо, але це було дуже просто.

Якось аж надто просто».

Ґлокта кивнув Фростові, й альбінос подався вперед і стягнув мішок із голови імператорського посланця. Тулкіс закліпав на немилосердному світлі, глибоко вдихнув і оглянув кімнату примруженими очима. Брудно-білий ящик із надто яскравим освітленням. Він поглянув на Фроста, що маячив біля його плеча. Поглянув на Ґлокту, що сидів навпроти. Поглянув на благенькі стільці, на брудний стіл і на відполіровану скриню на ньому. Маленької чорної дірочки просто в кутку навпроти нього, за Ґлоктиною головою, він, схоже, не помітив. І не мав помітити. Крізь цю дірочку стежив за процедурою архілектор. «Крізь неї він чує кожне сказане слово».

Ґлокта пильно стежив за посланцем. «Саме в ці перші секунди люди часто-густо виказують свою провину. Цікаво, якими будуть його перші слова? Невинуватий запитав би, в якому злочині його звинувачують...»

— У якому злочині мене звинувачують? — спитав Тулкіс. Ґлокта відчув, як у нього засіпалася повіка. «Звісно, те саме цілком може спитати людина винна й розумна».

— У вбивстві кронпринца Рейнолта.

Посланець кліпнув і згорбився на стільці.

— Висловлюю глибоке співчуття в цей чорний день королівській родині та всім