Джо Аберкромбі - Раніше, ніж їх повісять

Гуп, гуп. «Цікаво, коли у двері моєї спальні востаннє стукала жінка?» Він підхопив притулений до матраца ціпок, а тоді сильно вгризся одним зі своїх нечисленних зубів у губу та з тихим гмиканням зліз із ліжка, безвільно опустивши одну ногу на долівку. Кинувся вперед, замруживши очі від нестерпного болю в спині, а тоді нарешті всівся, задихаючись так, наче пробіг десять миль. «Бійтеся, бійтеся, хай мене бояться всі! Ну, якщо я тільки зможу вибратися з ліжка».

Гуп.

— Я йду, хай йому грець!

Він поставив ціпок на підлогу і, гойднувшись, підвівся. «Обережно, обережно». М’язи в його знівеченій лівій нозі шалено трусилися, через що його стопа, позбавлена пальців, сіпалась і билась, як рибина перед смертю. «Хай буде проклятий цей жахливий придаток! Якби він не болів так сильно, то здавався б чужим. Але спокійно, спокійно, треба діяти обережно».

— Ш-ш-ш-ш, — зашикав він, як батько чи мати, що намагається заспокоїти волання дитини, м’яко розтираючи свою сплюндровану плоть і намагаючись повільно дихати. — Ш-ш-ш-ш.

Судоми поволі затихли, перейшовши в більш стерпне тремтіння. «Боюся, чи не найкраще, на що можна сподіватися». Він зумів стягнути з себе нічну сорочку та причовгати до дверей, сердито крутнути ключем у замку та відчинити двері. У коридорі за ними стояла Вітарі, притулившись до стіни темним силуетом у тіні.

— Ти, — пробурчав він і підскочив до стільця. — Ти просто не можеш триматись осторонь, еге ж? Чому ти так зачарована моєю спальнею?

Вона поволі пройшла у двері, глузливо оглядаючи жалюгідну кімнату.

— Може, мені просто подобається бачити, що вам боляче.

Ґлокта пирхнув і обережно потер коліно, що запалало.

— Тоді зараз у тебе, певно, мокро між ногами.

— Як не дивно, ні. Ви схожі на смерть.

— А коли я на неї не схожий? Ти прийшла насміхатися з моєї зовнішності, чи в нас є якісь справи?

Вітарі склала довгі руки та притулилася до стіни.

— Вам треба вдягнутись.

— Чергова причина побачити мене голим?

— Ви потрібні Сультові.

— Негайно?

Вона закотила очі.

— О ні, ми можемо не поспішати. Ви ж знаєте, який він.

— Куди ми йдемо?

— Побачите, як прийдемо.

Вона прискорила крок так, що він почав задихатись і кривитись, із болем і пирханням проходячи під напівтемними арками тінистими провулками та сірими подвір’ями Аґріонта, безбарвними в ріденькому ранньому світлі.

Його неоковирні чоботи хрускотіли та човгали по гравію в парку. Трава обважніла від холодної роси, а повітря було наповнене тьмяною імлою. Чорними безлистими клешнями в напівтемряві здіймалися дерева, а далі — височезна прямовисна стіна. Вітарі підвела його до високих воріт, обабіч яких стояли двоє вартових, їхня важка броня була оздоблена золотом, їхні важкі алебарди були всіяні золотом, а на їхніх накидках було вишите золоте сонце Союзу. «Лицарі Тіла. Особиста гвардія короля».

— Палац? — промимрив Ґлокта.

— Ні, нетрі, розумнику.

— Стійте. — Один із двох лицарів підняв руку в латній рукавиці й заговорив голосом, що злегка відлунював від решітки його високого шолома. — Назвіться та скажіть, у яких ви справах.

— Очільник Ґлокта. — Він пришкандибав до стіни та сперся на мокре каміння, через біль у нозі втиснувши язик у порожні ясна. — А щодо справ питайте її. Я, трясця, однозначно можу сказати, що це була не моя ідея.

— Практик Вітарі. І на нас чекає архілектор. Ти, дурню, вже це знаєш, я ж казала тобі, як виходила.

Якщо людина в повній броні могла видатись ображеною, то саме це з ним і сталося.

— Протокол вимагає, щоб я питав усіх...

— Просто відчиніть! — гарикнув Ґлокта, втиснувши кулак у тремтливе стегно. — Поки я ще можу продибати всередину самотужки!

Вартовий сердито гупнув у ворота, і в них відчинилися невеличкі двері. Вітарі проскочила в них, і Ґлокта пошкандибав за нею, вийшовши на стежку з ретельно обтесаного каміння, що вела тінистим садом. Краплі холодної води висіли на вкритих бруньками гілках і падали з височезних статуй. У вранішній тиші абсурдно голосно звучало крякання невидимої ворони. Перед ними височів палац — мішанина з дахів, веж, скульптур і декоративної кам’яної кладки, що вимальовувалися в першому блідому вранішньому світлі.

— Що ми тут робимо? — прошепотів Ґлокта.

— Ви дізнаєтесь.

Він кульгаво вибрався на сходи між височезними колонами та черговою парою Лицарів Тіла, досить нерухомих і мовчазних, щоби скидатися на порожні обладунки. Його ціпок застукав по начищеній мармуровій підлозі лункого передпокою, наполовину освітленого мерехтливими свічками. Його високі стіни повністю вкривали тьмяні фризи. Сцени забутих перемог і досягнень, де королі один за одним на щось показували, розмахували зброєю, зачитували прокламації та стояли, гордо випнувши груди. Він через силу піднявся по сходах в оточенні стелі та стін, повністю вкритих розкішним різьбленим орнаментом із золотих квітів, що сяяли та виблискували в світлі свічок, тим часом як Вітарі з нетерпінням чекала на нього вгорі. «Трясця, від того, що вони безцінні, підійматися ними не легше».

— Отуди, — буркнула вона йому.

Навколо дверей за двадцять кроків від них зібралася явно стривожена група людей. Там сидів, зігнувшись на стільці, Лицар Тіла. Його шолом стояв на підлозі біля нього, голову він затулив руками, а пальці запустив собі в кучері. Ще троє людей стояли гуртом, і їхнє квапливе перешіптування відбивалося від стін і розносилося луною вздовж коридору.

— Ти що, не йдеш?

Вітарі хитнула головою.

— Мене він не кликав.

Троє чоловіків поглянули на Ґлокту, коли він пришкандибав до них. «І що ж за компанія бурмоче в палацовому коридорі перед світанням!» Лорд-камергер Хофф стояв у поспіхом накинутій нічній сорочці, а його набрякле обличчя було отетеріле, як від кошмару. У лорд-маршала Варуза одна половинка комірця зім’ятої сорочки стирчала вгору, а друга — вниз, а попелясте волосся в нього на голові стирчало на всі боки. У Верховного судді Маровії запали щоки, очі почервоніли, а коли він підняв бурувату руку, щоб показати на двері, вона злегка затремтіла.

— Там, — прошепотів він. — Жахливі справи. Жахливі. Що тут вдієш?

Ґлокта насупився, проминув вартового, що схлипував, і пошкандибав за поріг.

Це була опочивальня. «До того ж велична. Це ж, як-не-як, палац». Її стіни були оббиті яскравим шовком і обвішані темними полотнами в старих позолочених рамах. Величезний камін, вирізьблений із брунатного та червоного каменю, нагадував мініатюрний кантійський храм. Ліжко являло собою страхітливу