Рей Бредбері - Трилогія смерті

вигукнув я. — Сидіти й чекати, поки вони прийдуть і виб’ють наші двері, а чи з моря виринуть? Я не витримую цього чекання. Краще вже вмерти!

— Дай сюди оте!

Крамлі вихопив слухавку й набрав номер.

Коли там обізвались, йому довелося стриматись, щоб не закричати.

— Я здоровий-прездоровий. Скасуйте мою відпустку за станом здоров’я. Вийду сьогодні ввечері!

— Якраз тоді, коли ти мені так потрібен! — дорікнув я. — Страхопуд!

— Страхопуд! А жити за що? — він жбурнув слухавку. — Гендляр кінський!

— Гендляр який?

— Оце ж і є те, ким я був весь останній тиждень. Знай виглядав, куди ж тебе попхнуть: чи нагору димарем, а чи турнуть вниз зі східців. Кінським гендлярем я був. Отим хлопом, що тримав гнуздечки, коли генерал Грант бебехнувся з коня. Вставляти зуби небіжчикам та вичитувати стародавні новини — це все одно, що русалок ловити. Пора мені піти підсобити моєму коронерові.

— А чи відомо тобі, що слово «коронер» означає лиш «служитель корони»? Такий хлоп, що виконує роботу для короля чи королеви. Виходить, що ти служиш коронерові Корони, Британської!

— А туди до дідька! Я маю законтактувати зі службою зв’язку. Дай мені ту слухавку!

І тут телефон як задзеленчить. Ми аж підскочили обидва.

— Не бери! — сказав мені Крамлі.

Я дозволив телефонові протеленькати вісім… потім десять разів. І тоді вже не витримав. Узяв слухавку.

Спочатку там тільки шумував електричний бурун, десь через місто, де невидимі дощі умивали невблаганні надгробки. А тоді…

Я зачув важке дихання. От ніби десь далеко, за милі звідси, якась велика маса тіста засмоктувала повітря.

— Алло! — обізвався я.

На тому кінці — мовчання.

І нарешті отой густий, бродильний голос, голос, що криється в плоті нічного кошмару, промовив:

— Ти чому не тут?

— Ніхто ж мене не кликав, — відповів я тремким голосом.

Воно подихало, надсадно й підводно, от мов хтось там тонув у власній жахливій плоті.

— Увечері, — мовив уже ослаблий голос. — О сьомій. Знаєш, де?

Я кивнув головою. Ото телепень! Кивнув комусь по телефону!

— Що ж… — протягнув той загублений низький голос. — Довго це тривало, довго… блукало…. все навколо… отож… — це вже мов голосільник голосив. — Перш ніж я відійду навіки, ми з тобою мусимо, ох, мусимо… порозмовляти…

Голос засмоктав чималу масу повітря й пропав.

А я сидів, стискаючи телефон і заплющивши очі.

— Та що ж то в чорта було? — запитав Крамлі, стоячи в мене за спиною.

— Не я зателефонував йому, — відчув я, як заворушилися мої губи. — То він подзвонив мені!

— Дай-но сюди!

Крамлі набрав номер.

— Знову про ту відпустку за станом здоров’я… — мовив він.

70

Студія була замикана й холодна, мов камінь; оголена, темна й мертва.

Уперше за тридцять п’ять років біля воріт стовбичив лиш один охоронець. У жодному з приміщень не світилося. Лише кілька самотніх ліхтарів блимало на перехрестях алей, що вели до Нотр-Даму (якщо він іще стояв на своєму місці) та повз Голготу, давно й навіки пощезлу, та ще до цвинтарного муру.

«Любий Боже! — думав я. — Мої два міста!..» Але нині обидва вони лежали темні та холодні, й жодної різниці не було між ними. Пліч-о-пліч, міста-близнята, й одним правили трава та холодний мармур, а другим, ось цим, володів чоловік, такий темний, такий безжальний та зарозумілий, мов сама Смерть. Пануючи над мерами й шерифами, над поліцією та всіма її нічними псами, над телефонними мережами й аж до банківського Сходу.

І це ж я буду єдиною теплокровною, рухомою, та ще й якою боязкою істотою на моєму шляху від одного міста мертвих до другого, такого самого.

Я доторкнувся до воріт.

— Ради Бога! — заблагав Крамлі у мене за спиною. — Не йди!

— Я мушу, — відказав я. — Адже тепер Чудовисько знає, де ми всі сидимо. І може нагрянути чи на твою оселю, чи на оселю Констанції, чи й Генрі. Але наразі навряд чи воно так учинить. Хтось таки загнав його, останнім гоном. А з другого боку — немає ж способу його зупинити, чи не так? Жодних доказів. І ніякого такого права, щоб його заарештувати. Жоден суд не порушить справи. Ані жодна тюрма його не прийме. Але я не хочу, щоб мене виводили на вулицю, мов песика, а чи молотком пристукнули в ліжку. Боже, Крамлі, я вже не витримую цих безконечних вичікувань. А ще ж коли б ти чув його голос. Я не думаю, що він робитиме якісь інші рухи, крім як тільки до власної смерті. Щось жахливе таки спіткало його, і йому треба поговорити.

— Поговорити! — вигукнув Крамлі. — Це називається: не ворушись, щоб я тебе гахнув!?

— Поговорити, — повторив я.

Я став у воротях і задивився на ту довгу вулицю, що простелилася переді мною.

Зупинки на Хресному Шляху:

Той мур, від якого я втікав напередодні Всіх Святих.

Зелене Місто, де ми з Роєм справді жили.

Павільйон номер 13, де виліплено — й знищено — Чудовисько.

Теслярня, де заховали ту труну, яку мали спалити.

Кімната Меґґі Ботвін, де Арбутнотові тіні чіпали стіни.

Комісаріат, де кіношні апостоли ламали черствий хліб і пили вино І.Х.

Пагорб Голготи, давно пощезлий, і зорі колами понад ним, а Христос давно вже перейшов до якоїсь другої могили, й унеможливлено жодне чудо з рибою.

— Ану його до дідька! — ворухнувся за спиною в мене Крамлі. — Я йду з тобою.

Я похитав головою.

— Ні. Ти ж мусиш тижнями й місяцями вистежувати, розшукуючи Чудовисько? То воно й сховається від тебе. А наразі ж він відкрився мені — можливо, щоб розповісти про тих людей, які попропадали безвісти. Ти що, хочеш дістати дозвіл розкопати сто могил по той бік муру? Гадаєш, місто видасть тобі лопату, аби ти викопав останки І.Х., Кларенса, Ґрока, дока Філіпса? Та ми ніколи не побачимо їх знову — якщо тільки Чудовисько не покаже нам. Отож зачекай на мене під ворітьми цвинтаря. Обійди квартал разів вісім чи й десять. Так чи інак, а я вийду: можливо, з вереском, а мо’, звичайною ходою.

— О’кей, — глухо прозвучав Крамлін голос. — Ну, то йди на смерть, — наш нишпорка зітхнув. — Ба ні. Прокляття. Ось, на!

— Пістолет? — скрикнув я. — Я боюсь стрілянок!

— Бери. Пістолет в одну кишеню, кулі — в іншу.

— Ні!

— Візьми! — і Крамлі тиць його мені в руку.

Я взяв.

— І вертайся цілий!

— Так, сер! — пообіцяв я.

І зайшов на територію. Студія заковтнула мою вагу. Я відчув, як тіло занурюється в ніч. У будь-який момент, із будь-котрої незнищеної будівлі,