Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

вісім років воно збільшує активність, але такого стану, як останніми днями, воно, напевне, не досягне за нашого життя. Це була остання хвиля, я це знаю. Дівчинка буде в безпеці, а я — єдиний маг на Півночі, який може її навчати. Якби якимось дивом Джерело знову збожеволіло, ми просто вивезли б її на кілька днів із долини. Вона не є небезпечною…

Маг мурмотів усе тихіше, не дивлячись у його бік, як до самого себе, але Кеннет пречудово розумів, що саме він хоче сказати. І про що просить імперського офіцера. Уважно придивився до всієї трійці. Скалічений чоловік, який дивом отримав свою родину, жінка, єдиним скарбом якої є дитина, і мала дівчинка, яка дуже хотіла мати козу.

Він відвернувся до вікна.

— Хтось, якийсь чародій мав би мені заприсягтися, що він упевнений, що тут такого не повториться, — сказав у простір, вдаючи, що не чує, як Лидія-кер-Зеаве втягує повітря у груди. — І він мав би заприсягтися мені ще й у тому, що стежитиме за нею, доки мала не навчиться контролювати свої здібності. Гірська Варта сприймає охорону порядку під час Місяця Викрадача Кіз як привілей, а тому ми хотіли б мати куди повертатися наступними роками. А щодо тих цікавих магів, які напевне скоро з’являться, ми знайдемо когось, хто їм підійде. Хоча, вочевидь, усе залежить від таланту того одного чародія.

* * *

Вони стояли на луці за містом, там, де мали з’явитися маги з імперської школи магії. Лише це їм і сказав Дервен Клацв, із яким вони зв’язалися годину тому. Кеннет, Велерґорф, кілька вартівників і в’язень, прямий, немов кий проковтнув. Якби хтось глянув на них збоку, міг би подумати, що солдати — це почесний ескорт, а не охорона.

Кеннет відвів погляд від полонини над містом — туди за наказом бургомістра зігнали всіх отриманих магічним чином тварин. Бо не було сумніву, що це ті самі чотириногі, чиє зникнення призвело до виникнення традиції, відомої як Місяць Викрадача Кіз. Полонина здавалася вкритою живим килимом, який рухався в ритмі емоцій, що охоплювали стадо. Вівці та кози не дуже люблять перебувати в товаристві одне одного, але тут їм не дали вибору. Коли провели приблизні підрахунки, виявилося, що останній напад істерики Меегали збагатив цю місцину на понад вісімнадцять тисяч тварин. Тепер більшість вартівників пильнували їх у товаристві міської міліції. Кеннет відіслав гінця до найближчого гарнізону з проханням прислати на допомогу як мінімум роту піхоти, бо охочих опікуватися цим несподіваним дарунком долі виявилося аж надто багато. Після довгих роздумів бургомістр вирішив, що частина стада — по одній штуці на кожного — потрапить до мешканців, а решту буде продано, щоб відшкодувати втрати. Здавалося, що цього разу кожен і справді отримає свою козу. Десятник кахикнув, привернувши погляд лейтенанта.

— Що, Варгенне?

— Я оце думаю, пане лейтенанте, і ніяк не можу второпати. Свято виникло через те, що Меегала вкрала кіз із минулого, правда?

— Авжеж, але поруч із її матір’ю не раджу промовляти слово «вкрала». Безпечнішим є вираз… гм… виконала перенос.

— Ну так, — Велерґорф вибачливо усміхнувся. — Але мала хотіла мати козу або баранця, бо чула про Свято, причиною якого була сама. Перенесла тварин, тож постало Свято, яке призвело до того, що вона перенесла тих тварин, — закінчив він із кислим виразом на обличчі.

Кеннет також над цим задумувався. Але тепер вказав на в’язня.

— Не вона, — сказав із натиском. — А — він. Пам’ятай. А щодо твого питання… Наступні сто років філософи, вчені та чародії ламатимуть над цим голову, і я готовий закласти будь-що, так ні до чого не прийдуть. Зрештою, зараз це перестане бути нашою проблемою.

Повітря перед ними почало вигинатися та морщитися, хвилюватися, як дзеркало води, яке мутить потвора, що пропливає знизу. А потім набуло форми трьох чоловіків у дорожньому одягу. Вони роззирнулися, кліпаючи, немов тільки-но вийшли з темряви. Той, що стояв посередині, найстарший, зосередив погляд на солдатах.

— Хто тут командує?

Кеннет недбалим рухом вказав на червоний кант свого плаща.

— Лейтенант Кеннет-лив-Даравит. Шоста рота Шостого полку… — зробив паузу.

— Майстер Ангав Ґенцер, майстер Филен-кас-Наверд, Баленндит-Варес. Де в’язень?

Офіцер указав на худого хлопця. Якусь мить уся трійця інтенсивно вдивлялася в нього.

— Ви впевнені, лейтенанте? — озвався м’яким, тихим голосом чорноволосий чоловік, який представився як Баленн-дит-Варес.

І посміхнувся — наче злий пес скривився.

— Я — ні, але тутешній чародій — так. Його спитайте.

— А де його…

— Знайдете? — Дервен Клацв вийшов з-за найближчого сараю, з лютим виразом підпираючись костуром. — Якби ви стрибнули в якесь ближче місце, то я не мав би потреби лізти аж сюди. Чого ти ще хочеш, Ангаве?

— Радий знову з тобою зустрітися, Дервене… — середній легенько вклонився й відразу випростався. — Хочеш сказати, що притягнув нас сюди через оцього ідіота?

— Не я притягнув вас сюди, а… — чародій дошкутильгав до групки і з сапанням всівся на землю. Жахливо кривлячись, підтягнув холошу, відстібнув ремінці, що притримували його дерев’яну ногу, і почав масувати куксу. — Уф-ф-ф, ви самі зі мною зв’язалися, бо тутешнє Джерело здуріло — і як би я цього не помітив, га? Останні два дні я лежав непритомний, а оцей хлоп — дурів тут. Має таланту, як у п’яної качки, але під час останньої хвилі… уф-ф… вистачило лише штрикнути в Малий Камінь, щоби той відповів.

Двоє магів відвели погляд від рожевої кукси, відчуваючи невпевненість, як воно завжди буває у здорових поряд із калікою. Вистава, яку розігрував Дервен, принесла результат. Але той третій… найімовірніше, на нього це не справило враження.

— А що, власне, трапилося? — Баленн-дит-Варес знову усміхнувся і склав руки на грудях. Абичим його було не збити з пантелику.

— А я знаю? — дядько Лидії обвів в’язня роздратованим поглядом. — Я ж кажу, що два дні лежав трупом. Гадаю, співпали дві хвилі: з одного боку Джерело, аспектоване Малим Каменем, досягло максимального рівня, з іншого — двадцять тисяч мешканців долини багато днів поспіль думали лише про свято. Мріяли про кіз, овець та баранів, думали та снили про крадіжку великих стад. Кожне Джерело трохи реагує на такі сигнали. Це виглядало як величезний, надутий до меж можливостей шкіряний лантух, — він повів рукою. — Зазвичай треба зачерпувати Силу розумом, із більшим чи меншим опором, але в цій ситуації вистачило увіткнути в лантух голку. I — бах! Сила полилася. А голка — оно там, хе-хе. Міський дурень, якому стрелило, що він маг.

В’язень випростався, вип’яв груди.

— Я маг! — заспівав дискантом. — Справжній маг, усі