Микола Олександрович Бакума - Золотий маг. Книга 1. Зерно

— Про що це ти, старий інтригане? Нічого я не знаю. І взагалі, залиш Ніка в спокої. Він вже дорослий. Хоча і вчиться в Школі у першому класі. Ну, прямо роман учня й викладача, — підхопив естафету жартівливих знущань Атавхаї.

— Так. Вистачить. Знайшли об’єкт для жартів, — несерйозно обурився Нік.

— Гаразд, йди до себе відпочивай. А нам з цим дрібним стариганом ще поговорити треба, — відправив Ніка демон. — Та й поклич сюди Касталатуса. Треба його попередити. Допоможе мені зібрати потрібні компоненти на завтра.

Стук прийшов у сон і все ніяк не хотів утихати. Відкрив очі — нічого не побачив, у двері знову наполегливо постукали. Потрусив головою, скидаючи залишки сну й повертаючись в реальність. Красиві картинки нічних кошмарів, залишивши легкий неприємний післясмак, миттєво випарувалися з голови. Знову постукали. Поглянувши у вікно та побачивши на вулиці ще темряву, Нік пішов до дверей, щоб з’ясувати, хто його підняв так рано. За дверима стояв одягнений Касталатус з великою сумкою.

— Мене послав до тебе професор Атавхаї. Давай швидше одягайся. Нам треба їхати.

— А чому так рано? Я думав, що виїдемо, коли стане світло на дворі, — позіхаючи відповів Нік, підставляючи долоні потоку холодної води в умивальнику.

Прохолода змила залишки сну. Він швидко зібрався та вирушив слідом за товаришем до воза. Транспортний засіб його чимало здивував. Це був все той же візок або диліжанс, або карета. Нік так і не зрозумів, як краще це називати. Для всіх це був візок. Тільки цього разу візок був дуже великих розмірів, а тягнути його збиралася пара потужних конячок. Напевно, це був персональний засіб пересування Атавхаї. У менший розмір він навряд би зміг залізти. Хоча і в цю штуку змогли б поміститися парочка, а то і трійця таких демонів. Як тільки вони зайшли всередину і всілися, Атавхаї дав команду — і фургон рушив. Нік ледве встиг підставити подушку на сидінні та вхопитися за стіну. Усередині фургон виявився дуже просторим. Було дві лавки для сидіння, одна напроти іншої, а між ними достатня відстань, щоб можна було влягтися. Атавхаї сидів навпроти учнів і вдоволено посміхався. Поруч з собою Нік з подивом виявив Магістра Весела.

— Доброго ранку, Магістре, — привітався з викладачем учень. — А ви як потрапили під руку цьому свіжоспеченому детективові?

— Доброго ранку, Ніку. Атавхаї попросив допомогти йому в цьому невеликому розслідуванні. Та й мені хоч якась розвага. Іспити я вже всі прийняв. Тому в Школі мене нічого не тримало.

— А вам чому так весело зранку, професоре Атавхаї? Можна було не так рано виїжджати?

— Ну чому рано? Поки доїдемо, якраз буде світанок. Треба раніше, щоб солдати не знищили всі сліди і докази.

Демон зручно влаштувався на своїй лаві та почав дрімати. Нік радий був би наслідувати його приклад, але ями й камені на дорогах змушували тільки міцніше чіплятися за стіну цієї летючої мініфортеці. Незабаром почало світати й він почав з цікавістю розглядав околиці. Спочатку це була знайома дорога до міста. У саме місто заїжджати не стали, а не доїжджаючи звернули на іншу дорогу, щоб об’їхати його стороною. Тільки зрідка, в просвітах між деревами, далеко виднілися стіни й башти столиці. Але потім і вони перестали скрашувати одноманітний пейзаж. Екіпаж в’їхав у ліс, який високими стінами стояв навколо. Лісова дорога була зовсім погана і, скоріше, була придатна для кінних та піших прогулянок, а не для швидкої їзди екіпажів. Візникові довелося зменшити швидкість, щоб не повбивати коней і людей, та це не дуже допомагало сидячим всередині. Але всім на радість незабаром попереду спочатку почулося іржання коней, а потім людські голоси, й через пару хвилин вони зупинилися.

Нік першим, з величезним полегшенням, вискочив з диліжанса щоб розім’яти, затерплі ноги. Вони стояли на невеличкій галявині, дорога, оточена деревами, пробігала по ній і піднімалася на невеликий пагорб. До них підійшла група офіцерів. В одному з них він впізнав командера Ластерка, який займався розглядом справи після інциденту з онуком короля.

— Доброго ранку, командере Ластерку. Ви мене не пам’ятаєте? — запитав у офіцера Нік.

— Доброго ранку. Пам’ятаю. Ви той маг-учень, який зупинив побиття учня і виваляв в калюжі королівського нащадка. Що ви тут робите? — у свою чергу поцікавився офіцер.

— Я сподіваюся, у вас не було неприємностей за той випадок? А то канцлер Мите дуже серйозно погрожував вас покарати. А ми приїхали за дорученням принца Тана, розслідувати пригоду, що сталася з королем. Не чекав вас тут побачити.

— Як не покарали? — посмутнів Ластерк. — Покарали. Відправили у Військову Академію вчити бовдурів. Королівські принци вони такі. Як жалування побільше і посади жирніше, то це своїм тупим улюбленцям, а як брудна робота та ще й небезпечна — відправляє мене і моїх людей. Тому зараз я командую розслідуванням замаху на короля.

— Боюся вас засмутити, але тут головним будете не ви. Сподіваюся, ваші офіцери не боягузи? — не втримався, щоб не підколоти.

— Серед моїх офіцерів і солдатів боягузів не було, немає й не буде, — трохи самовпевнено, але в той же час з гордістю відповів командер.

— Гаразд, вірю, вірю, — хитро посміхнувся Нік та, повернувшись до диліжанса, голосно сказав: — Атавхаї, ну чого ти там застряг? Підняв усіх раніше, а сам спиш. Вставай. Працювати треба.

— Ну, і кому тут не терпиться зі мною зустрітися? — пролунав у відповідь рик з диліжанса.

Це справило враження та трохи налякало офіцерів, які навіть зробили кілька кроків назад. Ластерк залишився стояти на місці, хоча трохи зблід. З дверей з’явилася спочатку голова професора, а потім