Оксана Стефанівна Забужко - Музей покинутих секретів

взяли, ніби хтось із нас ліпший, а хтось гірший?.. І тут я згадую, що у Вадима є син від першого шлюбу — від тої жінки, яка поїхала мізками, а хлопця Вадим відіслав учитись до Англії: теж, значить, у якийсь сиротинець, тільки для крутих, п'ятизірковий?.. І кого там той хлопець зве татком?..)

— Ти, до речі, в курсі, що за того твого священика потім на місцевих виборах три партії билися?

— Та що ти кажеш! Мені й на думку не…

— Так отож, бачиш. Ти зробила з нього публічну фігуру, моральний авторитет. Ким він був до того, як ти його відкрила? Зачуханий сільський попик, ні влади, ні голосу… А після твого фільму — прямо тобі духовний поводир! В церкві паломництво з цілої области, крутелики на джипах з'їжджаються, своїх дітей везуть… Як батюшка скажуть, так і буде! А ти кажеш — не на рівному місці…

— Якось дивно ти це все бачиш, Вадиме. Моя роль тут зовсім не така вирішальна, як тобі здається…

— Перестань. Скромність, як каже один мій знайомий, «ето кратчайший путь к нєізвестності», — Вадим робить паузу, щоб я оцінила дотеп, і, не дочекавшись реакції (голова мені вже гуде, як трансформатор!), прискалює око: — А ти ж у нас зірка! І можеш і далі нею бути…

— Ти хочеш, щоб я допомогла тобі ліпити героїв? Він дивиться на мене майже вдячно (що заощадила йому зайвих словесних зусиль?).

— Саме так.

Знов пауза. Таке повільне наближення — міліметр по міліметру, щоб не сполохати, лиш сопіння гучнішає… (Так колись дихтів у поїзді мій сусіда по купе: я прокинулася серед ночі від того, що він, сопучи як кінь, обережненько, щоб не розбудити, тяг із мене укривало, — й миттю здриснув на свою полицю, тільки-но я, на смерть перелякана, заворушилась і замимрила, буцім спросоння…)

— Це політичний проект… Іміджевий. Підбереться сильна команда, будуть першокласні зарубіжні спеціалісти, тобі буде цікаво… Всі вони, ясна річ, працюватимуть в тіні. Потрібне публічне обличчя, типу прес-секретаря. Тільки такого, щоб не просто фейсом торгував, а знався на тому. Був усередині кухні, так би мовити…

— І що ж та кухня варитиме?

Він схвально киває — нарешті ми перейшли до суті:

— Це інформація поки що не для розголосу… На виборах, крім двох головних конкурентів — від влади й від опозиції, — буде ще список технічних кандидатів…

— Це як?

— Як, як… Як звичайно — кандидати, що мають відтягти частину голосів від фаворита.

— Від Ющенка?!

Я вже справді нічого не розумію. Хіба Вадим не належить до Ющенкового блоку?..

— Дай спокій, Дарино! — морщиться він, і я здригаюся: фраза з Владиного лексикону, це він у неї перейняв! — Ющенко, якщо вже на те пішло, теж, можна вважати, технічний кандидат… У своєму роді…

— Ти про що?

— Я про те, що тут іде значно складніша гра, ніж тобі здається. Ніж зі сторони видно. І навіть якщо Ющенко переможе, хоч це більш ніж сумнівно… то крапку в грі це однаково не поставить, не думай… Ющенка винесла нагору ціла низка сприятливих обставин, він чоловік фартовий… Везунчик, — в голосі Вадима дзенькає ледь помітна нотка заздрости, як од щутка по надщербленому склу. — Але за ним нема корпорації. Зараз іде гуртування під нього, як під прохідного кандидата, всіх невдоволених, тих, кого Кучма обійшов при переділі власности. А таке об'єднання, сама розумієш, тривким не буває. Якщо Ющенкові якимсь чудом і вдасться виграти вибори, то почнеться такий бардак, що мама дарагая… Всі, що виїдуть на його плечах, другого ж дня кинуться його відпихати від керма.

— А ти вирішив почати вже тепер? (Боже, як болить голова!..)

— А я, — Вадим не ображається, тільки коньяк у келиху збовтує непотрібно часто — коротким, дещо нервовим круговим рухом: — Я стараюся дивитись на речі ширше. І з кожної ситуації мати свій зиск. І тобі раджу те саме. Яка, зрештою, різниця — Кучма, Ющенко, ще хтось третій… десятий?.. Обуха батогом не перебити.

Подумай сама, ну хто ми такі? Вчорашня колонія, без власних державних традицій, по коліна в гімні… Транзитна зона! При нинішніх світових розкладах це все, чим ми багаті: ми — країна, вигідна для транзиту. От і з цього й можна мати свій процент — і, повір, немаленький! І з непоганою перспективою на майбутнє, якщо думати головою…

— Яка ж перспектива, коли гімно не розчищати?

— Ти неуважна, — докоряє він. — Я ж тобі сказав, епоха Ялти кінчається. Баланс сил у світі міняється, приходять нові гравці… Китай, Індія, можливо, Японія… А поки новий переділ ринків остаточно не втрясеться, Росія з Америкою так і тягатимуть нас туди-сюди, як тузики ганчірку. Жодне не відступиться — занадто вже крупний кусок. Та ми й завжди були розмінною монетою в розборках великих держав, географія така… Тільки от те, що Україна, то для будь-яких серйозних політичних амбіцій ставка вирішальна, в минулому столітті ще мало хто розумів — крім Леніна, ну, і Сталіна, відповідно… І сьогодні в Росії це розуміють куди краще, ніж в Америці. За Європу й не кажу — та взагалі поки що не гравець, і ще неясно, чи зуміє ним стати, чи теж попаде в зону Кремля…

— Ти жартуєш?

— Анітрохи. Газпром уже сьогодні володіє доброю половиною Європи. І на Нордстрім свої лобісти в кожному європейському уряді сидять. Гроші, Дарино, всі люблять. Особливо великі. Особливо коли платить той, кого раніше боялись, це взагалі безпрограшний хід… Сила! А гроші, це ж не тільки банки — це й мобільні оператори, й інтернет-провайдери… Розумієш, ні? Як тільки ті лохи в Євросоюзі введуть електронні вибори, на Європу можна буде забити. Політично вона вже значитиме не більше, ніж яка-небудь Кемеровська область, керівників їм вибиратимуть у Москві… Так що гра йде по-крупному, Дарино, — серйозна гра, великі ставки… А ми в цій грі — площадка, де апробуються нові управлінські технології. Ті, які й вирішуватимуть у новому столітті долю світу. Отак до цього й підходь.

— То ми, по-твоєму, що — полігон? Як і в війну, і з Чорнобилем було?.. Потренуються на нас «великі гравці», а далі знов закопають — до нового переділу?

— Полігон — непогано сказано. Твоє здоров'я! — він блискає проти світла коньячним келихом. — Вмієш формулювати. Секретний полігон історії. Непогано, щось у цьому є… А я тут недавно купив книжку одного британця про Польщу, товста така, — показує, розвівши пальці, як дві сосиски, — називається «Боже грище»… Теж сподобалось — думаю, для України така назва ще більше, як