Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

Ще через короткий час єпископ Анастас завів мову про сина Володимира Ізяслава, що був князем полотським і там помер, і про сина Ізяслава Всеслава, який помер через рік після батька.

- Маю вість від єпископа Стефана з города Полотська: над могилою Ізяслава й Всеслава творяться чудеса, бог являє знаменія.

- І вони святі? - спідлоба подивився на єпископа Володимир.

- Аще бог восхоще, того й прославить, чим більше на Русі святих, тим краще, княже.."

Літописець пише:

"Літа 6615-го* (*Л і т о 6615-е - 1007 рік нашої ери.) перенесені Ізяслав і Всеслав у город Київ, в святу Богородицю..."

Від церкви не відставала й Гора: слава князя - її слава, честь Володимиру - честь і їй.

В Золотій палаті воєводи згадують давні походи, коли відбивали червенські городи.

- Княже Володимире, - встають мужі нарочиті, що прибули з города Волина, - ми тобі служимо вірно, вічно, нехай же відають про це діти наші й онуки... Просимо назвати город Волин Володимиром.

Глибоко, спираючись на поручні, сидить князь у кріслі отців своїх, похмурим поглядом дивиться на воєвод, бояр, мужів. Тепер у нього завжди похмурий погляд, недовіра й хижий блиск в очах.

- Бути Волин-городу Володимиром!.. - лунають крики в палаті.

Чому ж так смутно, тоскно й боляче Володимиру-князю?

І це не один день, не місяць, ідуть літа, все, здається, стало на місці, зникло старе й торжествує нове - чого ж печалитись Володимиру?

Пережитого не можна витравити з душі. Якщо замислитись і пригадати - там стільки кривд, образ, горя. Проте як не боляче, а Володимир з приємною, радісною печаллю пригадує всі ці минулі літа - вечори в теремі отчому, коли був молодим, юним, ходив до Перунового требища, слухав колядки, в ніч на Купала, одягнувшись у звичайне платно, спускався до Почайни, стрибав через вогні...

Новгород... А хіба там не було радості в князя Володимира - він твердо сидів на столі в землях полунощних, мріяв про далекий Київ, отця і матір, сади над Дніпром!

І так усе - минуле відступало, його вже не було, але воно жило в душі старого князя Володимира, будило спогади, мрії.

Пізнього вечора князь Володимир стоїть на ганку терема. Тільки-но закінчилась вечерня в Десятинній церкві, до світання там буде ще одна служба - завтра різдво, нове свято на Горі, князь веселитиметься разом з усіма боярами, воєводами.

Але що це? У воротях Гори чути тупіт багатьох ніг, ось із-за стіни випливли десятки смолоскипів, у морозяній ночі чути жваві голоси:

Коли не було з нащада світу,

тоді не було неба, ні землі,

неба, ні землі, лиш синє море,

а серед моря та два дубочки...

Князь Володимир пізнає пісню... Оця ніч, ніч народження Христа нині, була колись ніччю Корочуна; у цю найдовшу в усій землі ніч люди хотіли допомогти доброму богові врятувати, визволити з небесних склепищ добре, тепле Сонце...

І тоді, щоб не пізнали й не покарали злі боги, жінки одягали чоловічі одяги, а мужі - жіночі платна, вони чіпляли на голови скурати й ларви* (*Скурати й ларви - личини й машкари.), збирались великими натовпами на Горі, біля Перуна, били мечами об щити, гриміли списами, свистіли в сопілі й гудки, кричали, запалювали й пускали в сніги обв'язане соломою й змащене смолою коло.

А потім люди, що перемогли злих богів, ішли до княжого терема, співали оцю колядку:

...Там сіли-впали два голубочки,

два голубочки на два дубочки.

Почали собі раду радити,

раду рядити і гулькотати,

як ми маємо світ основати... -

лунало й нині все ближче й ближче.

- Несіть меди, ол, горіхи! - велів князь Володимир.

Вже біля самого ганку чулись пісні й голоси, смолоскипи освітлювали скурати й ларви. Збуджений князь Володимир стояв на ганку, частував і дякував колядникам.

На Горі лунало, гриміло:

Добрий тобі вечір, наш славний княже,

щедрий вечір, добрий вечір,

добрим людям на здоров'я...

З далекого минулого виринали добрі, радісні згадки.

Після того князеві Володимиру довелось говорити з єпископом Анастасом. Той був обурений, сердитий.

- Я не знаю, де живу, - говорив він князеві Володимиру, снідаючи після ранньої служби разом з ним у теремі. - Ми, княже, багато зробили, аби руські люди стали християнами, аби вони виконували не язичеські, а православні закони...

- Та хіба ж нині Русь не стала християнською? - щиро здивувався князь Володимир.

- Де ж християнство, коли й у Києві, й скрізь багато людей молиться не в церкві, а біля ріки, в гаях, дібровах.

- Важить не те, - відповів Володимир, - де моляться, а кому. Людіє Русі моляться нині Христу.

- Але ж вони стрибають через вогні в ніч язичеського Купала?!

- Нині це ніч не Купала, а Іоанна Хрестителя, - посміхнувся князь Володимир.

- І в Сварога вони вірують...

- То не Сварог, а Ілля, адже ми самі з тобою, єпископе, про це домовились.

- А бог Волос?

- Бога Волоса вже немає, за худобу нині піклується святий Влас.

- А оці колядки на різдво Христове? Два голубочки на двох дубочках радяться, як їм світ основати?!

Князь Володимир раптом обернувся до єпископа.

- Тоді скажи, отче, хто ж основав світ?

- Як хто? Токмо бог, що є один у трьох особах: бог-отець, бог-син, бог дух святий.

Спершись руками на стіл, князь Володимир замислився.

- Учора ввечері, - стиха промовив він, - я слухав ці колядки. Добре співали, душа радіє... "Коли не було з нащада світу..." А що ж тут такого, єпископе? І два дубочки, ще й синє море - ой, як це добре, єпископе.

Дивлячись перед собою на вкриті сріблястою памороззю шибки, князь Володимир шепотів слова колядки:

Спустимося на дно до моря,

винесем звідти дрібного піску,

дрібного піску, синього каменя,

з дрібного піску - чорна землиця,

студена водиця, зелена травиця,

з синього каменя - високе небо...

Помітивши, що єпископ схопився за голову, він закінчив:

- Не жахайся, отче! Вірю, як велить серце. Така вже Русь, всі людіє. Будемо вкушати!..

Ключниця Амма, що зовсім постарілась і зігнулась, дістала з покуття кутю й узвар, приготувала ситу - це була древня, як світ, їжа пращурів дому й усіх живих, нині сущих. Єпископ Анастас, не знаючи цього, досхочу