Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

сином Борисом, обабіч і одразу ж за ними - мужі ліпші й нарочиті, воєводи, бояри, князі земель, що перебували у Києві, сли, гості.

Багато було слів, гостей і всіляких людей ромейських, вони за життя не відходили від цариці. Тут, у церкві, в темних платнах, чорні, хижоокі, вони, як круки, стерегли свою царицю, а водночас пильнували руських людей.

Князь Володимир, ставши біля труни, довго дивився на тіло тієї, що називалась його жоною, царицею Русі. Вона лежала худа, висхла, серед рожевих, жовтих, бузкових квітів, окреслювалось тільки надзвичайно бліде, спотворене тінями смерті обличчя.

"Що робить смерть?! - подумав князь. - Невже це цариця Анна?"

Потім він обвів поглядом церкву. Блрзько біля нього нерухомо стояв Борис, навкруг - у блискучих, золотом і сріблом шитих ризах, - священнослужителі, далі - мужі, воєводи, бояри, а вже за ними - огнищани, тіуни, ябетники, мечники, жони.

І чомусь князеві Володимирові стало страшно, йому здавалося, що він бачить страхітливий сон... Немає цариці Анни, але лишилось те, що прийшло з нею. Ніколи не буде Володимир таким, як був колись, ніколи не буде такою, як у минулі часи, Русь...

Тепер біля князя Володимира не було нікого з рідних чи близьких, з ким він міг би поділитись радостями й печалями, порадитись, перекинутись принаймні щирим словом.

І, як це й мусило статись, єпископ Анастас виявився єдиною людиною, що розуміла горе, муки, розпач князя Володимира, він, треба сказати правду, денно й нощно був тепер біля нього, чулий, щирий, близький.

Вони говорили про справи, о, як багато було цих справ у князя Володимира, що починав відчувати старість, а відтак і хвороби, болячки, - у ці літа кожна людина бачить далеко, хоче зробити багато, але може так мало, часом і невдало, через що ще дужче відчуває немощну свою руку, зазнає поразки й кривди, проте не хоче, не може здатись.

Єпископ Анастас говорив з князем Володимиром про Русь, він бачив багато непорядків у городах і землях, через що радив князеві менше брати на свої плечі, більше ж доручати іншим.

Так, Анастас багато говорив про священнослужителів, вважав, що вони повинні допомогти Володимиру і його синам-князям, щоб князі управляли, а священики служили їм і судили людей.

Нарікав єпископ і на те, що багато священиків не живуть, як треба, не мають домів і земель, надіються на те, що хтось їм щось дасть.

- Ти, княже Володимире, добре зробив, - говорив єпископ, - що віддав мені, сиріч церкві Богородиці, десяту частину своїх добр, сам бачиш - не собі беру, все кладу на церкву... Чому ж ти, княже, так не печешся про інших єпископів і священиків, іже сидять у землях?.. Зроби устав церковний - дай скрізь десятину церкві, а на священство поклади суд.

- Не можу брати десятини на церкву з усіх земель, там суть свої князі... - відповів князь. - І суд князі мусять чинити самі в землях, на те їх і послав.

Ні, в цей час, відчуваючи навіть хвороби й болячки свого тіла, князь Володимир все ж не хоче поступатись церкві, думає керувати землями сам...

Проте церква робить своє, єпископ Анастас не відходив від князя.

- Я хотів тобі сказати, княже, що минулої ночі священики нашої церкви бачили над могилою княгиніОльги знаїменіе...

- Яке знаменіє, єпископе?

- Коли священики вийшли з церкви, було дуже темно, а над могилою світилось дивне сяйво...

- То, либонь, ішов хтось із світильником, - спокійно сказав князь.

- Ой, ні, княже... Вони кинулись одразу до могили, аж там нікого не було... пустота, ніч.

- А сяйво?

- Сяйво піднялось, полинуло до неба...

Князь Володимир нічого не сказав - йому треба було йти до Золотої палати говорити з боярами. На цьому розмова з єпископом про сяйво над могилою княгині Ольги й закінчилась.

Але через кілька днів єпископ знову завів мову про могилу Ольги, розповів, що священики знову там бачили сяйво й чули голоси в небі.

Був вечір. На столі горіла свіча. Князь Володимир дивився на єпископа широко розплющеними очима, в яких була тривога, а може, й страх.

- Скажи, єпископе, що ж це? Анастас витримав його погляд, відповів:

- У Візантії й інших землях суть множество святих... Якщо хтось благочесний помер, а над могилою його буваютзь знаменія і чудеса - то бог вказує ще одного святого. На Афоні-горі, де я навчався й приймав постриг, мощі* (*Мощі - кості (др. руськ.).) всіх ченців через три роки після смерті викопують, кладуть у комітирій* (*Комітирій - сховище (гр.).) і дивляться да по времені, аще кого добродітельного бог восхоще прославити, явить на них чудеса.

- То княгиня Ольга... - почав і не кінчив князь. Єпископ сказав:

- Якщо святі є в Римі, Візантії й інших землях, то мусять бути й на Русі; це окраса церкви, гордість держави, наше заступництво на небесах.

Князеві Володимиру стало страшно - з юних літ своїх вій пам'ятав бабу Ольгу - сердиту, черству, від отця свого знав правду про неї - це вона розлучила його з коханою Малушею, забрала в матері дитину, а в нього - Володимира - матір, багато людей ще й нині згадували її як жорстоку, безсердечну княгиню.

Єпископ Анастас неначе вгадував думки князя. Проте знав, що робить, цілив у душу Володимира.

- На землі всі люди як люди, але княгиня Ольга була першою християнкою на Русі, стоїть нарівні з апостолами, вона - свята, княже Володимире, для Русі, для нашої справи це потрібно.

І єпископ домігся свого - через короткий час темної ночі гридні оточили Воздихальницю, розкопали могилу княгині Ольги, єпископ з священиками розкрили корсту, вийняли кості, однесли їх у Десятинну церкву, де вже приготована була срібна рака.

- Бог восхотів прославити княгиню Ольгу - мощі її нетлінні, - сказав Анастас.

Після служби над ракою з мощами Ольги князь Володимир, крокуючи поруч з єпископом Анастасом на Гору, довго мовчав, а потім зупинився й промовив:

- Я б хотів... одного б я хотів на схилі літ своїх, отче...

- А чого? Скажи мені одверто, княже.

- Аще помру, щоб ніхто не відав, де поховане моє тіло.

- Навіщо говориш так, княже?

- Боюсь смерті, - пересохлими устами вимовив Володимир.

- А безсмертя?! Адже є безсмертя, княже Володимире, - відповів на це Анастас, але в голосі його також був страх, тривога.

Володимир дивився на