Колін Маккалоу - Дотик

«А може, це й дійсно так — вона просто любить запалювати свічки», — подумав отець Тім Фланері, стиснувши в руці жменю банкнотів, які вона йому всучила. Там було достатньо грошей, щоб півроку попивати найкращий віскі.

Елізабет прокинулася в цілковито новому світі, про існування якого вона не знала та й не могла знати. Вона кохала і була коханою. Мрійливі стадії її сну були сповнені образами Лі, але прокинутися і знати, що тепер ці образи є цілком реальними, — яка ж то насолода! Якесь збурення в її розумових процесах стерло всі спогади про відвідування могили Анни, про троянди, про те, як вона наосліп пішла крізь чагарники, гнана інстинктом тварини, яка шукає свою домівку, усі свої думки зосередивши на тому, щоб дістатися до озера. Але вона пам’ятала, як її знайшов там Лі, пам’ятала всі ті прекрасні й незабутні емоції, які вона після того пізнала. Це ж треба: прожити двадцять три роки у шлюбі — і не знати, що таке справжні любощі?

Усе її тіло відчувалося по-іншому, неначе воно тепер дійсно належало її душі. Коли вона прокинулася, їй не досаждали ані болі, ані дискомфорт; не відчувалося навіть ані найменшої скутості в м’язах. «Я була мертвою, а Лі повернув мене до життя. Прожити сорок років — і лише зараз пізнати смак справжнього щастя…»

— Ну, нарешті ти прийшла до тями, — почувся діловий різкий голос: то до ліжка підійшла Нелл. — Не скажу, щоб ти мене налякала, мамо, але ти проспала майже добу.

— Та невже? — позіхнула Елізабет, потягнулася і солодко промуркотіла.

Донька не зводила з її обличчя своїх розумних очей, і в тих очах застиг спантеличений вираз. Якби ж тільки вона знала, але то була одна з тих ситуацій, про які казала Рубі, коли пояснювала, що незнання життя не давало їй змоги бачити те, що людина більш досвідчена побачила б відразу.

— У тебе просто чудовий вигляд.

— А я й почуваюся чудово, — відповіла Елізабет і відразу ж стала зачиняти віконниці своєї душі. — Я не завдала вам багато клопоту? Я не хотіла, їй-богу.

— Ми просто місця собі не знаходили, особливо татко; через нього я сама дуже стривожилася. Ти пам’ятаєш, що робила? Про що ж ти думала, га?

— Ні про що, — відповіла Елізабет, і це було правдою.

— Напевне, ти пройшла багато миль. Тебе знайшов Лі.

— Лі? Та невже? — Її очі поглянули на Нелл з помірною цікавістю — і все. Елізабет була фахівцем в області нерозголошення таємниць.

— Так. Він узяв коняку татка — нікому з нас і на думку не могло спасти, що ти спроможешся в таку погоду рухатися зі швидкістю світла, тож можна сказати, що Лі просто пощастило, що він був на коняці. А якби замість нього виїхав татко, то тебе знайшов би він, — знизала плечима Нелл. — Утім, байдуже, хто тебе знайшов, головне — що тебе знайшли.

«Ні, — подумала Елізабет, — дуже добре, що Александр не поїхав на коні. Тоді б він знайшов мене і я б і досі залишалася в’язнем».

— Мабуть, я була в жахливому стані?

— Це ще м’яко кажучи, мамо. Ти була виваляна в грязюці, та мулові, та ще бозна в чому. Перлині та Шовковій Квітці довелося чимало попрацювати, щоб тебе вимити й вичистити.

— Я не пам’ятаю, як мене купали.

— Це тому, що ти спала як убита. Мені довелося сидіти біля ванни і тримати твою голову над водою.

— О Господи! — Елізабет змахнула ногами і зіскочила з ліжка. — Я й зовсім забула — а як там Доллі? Вона що-небудь знає?

— Тільки те, що ти раптово захворіла, але зараз тобі вже краще.

— Так, мені значно краще. Дякую, Нелл, я хотіла б вдягнутися.

— Тобі допомогти?

— Ні, я сама впораюся.

Огляд її тіла виявив садна та синці — дивно, але вони зовсім не боліли, — але ніщо не видавало того, що трапилося на озері. Елізабет заплющила очі і з полегшенням зітхнула.

Александр прийшов трохи пізніше. Широко розкритими очима Елізабет дивилася на нього так, наче ніколи досі не бачила. Скільки разів вони кохалися з ним до того, як вона захворіла, коли завагітніла Анною? Вона не рахувала, але багато. Однак жодного разу не бачила вона його оголеним, та й не хотіла бачити. Він про це знав і тому не наполягав. Але лише зараз, після того, що трапилося між нею та Лі, вона все збагнула. Там, де немає кохання чи фізичного бажання, підказала їй новонабута мудрість, не зарадиш уже нічим. Так, Александр зробив усе, що міг, щоби змінити це. Але він був напористий, прямодушний чоловік, чиї фізичні бажання відображали його вдачу; він був не вмілим та витонченим коханцем, а просто досвідченим. «Я ніколи не тремтіла від бажання фізичної близькості з Александром, — пригадала вона. — Немає в ньому нічого, нічого він не зможе зробити, щоб підняти мене на ту емоційну височінь, яку я пізнала з Лі. Я більше не потерплю ані шматка тканини між моїм тілом і тілом Лі, нікому не дозволю забрати його у мене. І мені байдуже — нехай увесь світ дивиться, як його руки торкаються моєї шкіри, а мої — його; нехай хоч увесь світ провалиться в безодню! Коли він сказав, що кохав мене і завжди кохатиме, то було як одкровення, як повернення додому. Але як же я зможу сказати хоч щось оцьому чоловіку? Навіть якщо йому не забракне сили волі слухати, однаково він і близько нічого не зрозуміє. Не знаю, як у них там з Рубі, та й не можу знати, бо немає іншої мірки, аніж я та він. Але від сьогодні усе змінилося, усе стало інакшим, усе перетворилося на джерело чудес. Я зазнала чудесного перетворення — я покохалася з моїм коханим».

Александр стояв, уставившись на неї, як на людину, яку він мав знати, але насправді не знав. Його обличчя вкрилося зморшками і постарішало порівняно з тим, яким вона його пам’ятала, — смерть Анни тепер здавалася такою далекою подією! Александр ніби втратив для неї будь-яке значення, та однаково вона дивилася на нього зі своїм звичним спокоєм і посміхалася.

Він посміхнувся у відповідь.

— Ти достатньо зголодніла, щоб снідати?

— Дякую, я незабаром спущуся, — безтурботно відповіла вона.

І вони всілися за столом в оранжереї, об чию прозору покрівлю з білими ребрами рам дощ барабанив з такою рівномірною настійливістю, що скло аж здригалося.

— Я дійсно зголодніла! — весело і здивовано вигукнула Елізабет, поглинаючи смажену ягнятину, яєчню, бекон та смажену