Джоан Роулінг - Убивчий білий, Джоан Роулінг

— Я почну, а Робін тоді продовжить,— відповів Страйк.— Вилазь,— сказав він до неї,— відпочинь там, тримай ліхтарика рівно і передай мені вила.

Робін зростала в товаристві трьох братів, що дало їй корисне уявлення про чоловіче еґо і про те, коли сперечатися, а коли ні. Впевнена, що наказ Страйка продиктований не так здоровим глуздом, як гонором, вона все ж підкорилася і видерлася нагору по крутому схилу лощовини, нагорі сіла і тримала ліхтарика, поки чоловіки працювали, та ще час до часу передавала вниз різні інструменти, якими вони викопували каміння й довбали важкі ділянки ґрунту.

Справа йшла неквапно. Барклей копав утричі швидше за Страйка, якому (Робін це добре бачила) умить стало важко, надто коли доводилося втискати лезо штихової лопати в землю ногою; протез не давав надійної опори на нерівному ґрунті, якщо опертися всією вагою, а як тиснути ним на непіддатливий метал, ставало просто дуже боляче. Минали хвилини, Робін трималася і не втручалася, аж нарешті Страйк буркнув «чорт» і зігнувся, кривлячись від болю.

— Може, я покопаю? — спитала Робін.

— Мабуть, уже доведеться,— грубо відповів Страйк.

Він так-сяк виліз нагору, стараючись не навантажувати куксу, взяв ліхтарика в Робін (яка полізла вниз) і тепер тримав його, а Робін і Барклей копали. Куксу сіпав біль: мабуть, стер до крові.

Барклей устиг викопати рівчак на кілька футів і тільки тоді зробив паузу, вилізши по пляшку води в торбі для інструментів. Поки він пив, а Робін відпочивала, опершись на держак лопати, знову почувся гавкіт. Барклей глянув у бік невидимого Чизвелл-гаузу.

— Що в неї там за песики? — спитав він.

— Старий лабрадор і препаскудний пащекун-тер’єр,— відповів Страйк.

— Якщо вона їх випустить, шанси в нас так собі,— мовив Барклей, обтираючи рот рукою.— Тер’єр прискаче просто крізь оті кущі. У цих тварюк, у тер’єрів, добрий слух.

— Тоді сподіваймося, що вона їх не випустить,— відповів Страйк, а потім додав: — Зроби перерву на п’ять хвилин, Робін.

І вимкнув ліхтарика.

Робін теж вибралася з лощовини і взяла в Барклея повну пляшку води. Тепер, коли вона не копала, гола шкіра пішла сиротами від холоду. Шурхіт і шерехтіння дрібних створінь у траві та кронах здавалися в темряві неймовірно гучними. Пес так і гавкав, і Робін ніби почула, як жінка кричить на нього.

— Ви чули?

— Авжеж. Наче каже йому, щоб стулив писок,— відповів Барклей.

Почекали. Врешті-решт тер’єр замовк.

— Ще кілька хвилин,— сказав Страйк.— Хай засне.

Почекали ще. Морок підсилював шелест кожного листочка; нарешті Робін і Барклей спустилися в лощовину і продовжили копати.

М’язи Робін уже просили пощади, на долонях під рукавицями надулися пухирі. Що глибше копали, то важче ставало, ґрунт був щільний, ще й з каменюками. На Барклеєвому краї траншея була значно глибша, ніж на краї Робін.

— Ану, я покопаю,— запропонував Страйк.

— Ні,— огризнулася Робін, надто втомлена, щоб стримуватися.— Зовсім собі ногу покалічиш.

— Усе вона правильно каже, друже,— видихнув Барклей.— Дай нам краще води, я геть засапався.

Минула година. Барклей уже стояв у ямі глибиною собі по пояс, у Робін кривавилися руки, бо завеликі рукавиці здирали шкіру. Тупим кінцем сапки вона намагалася вирвати з землі великий камінь.

— Виходь... уже... гадська... каменюко...

— Помогти? — спитав Страйк, націлюючись спускатися.

— Сиди,— сердито відповіла Робін.— Я тебе не понесу до машини після того, як...

Вона мимоволі зойкнула, коли камінь таки вдалося викорчувати. Дрібна комашня на звороті, звиваючись, утекла з-під світла ліхтарика. Промінь посовався туди-сюди, на мить засліпивши Робін.

— Що ти там побачила?

— Посвіти сюди,— відповіла вона.— На камінь.

Барклей рушив до них; його джинси були в багнюці від холош до кишень.

Страйк виконав прохання Робін. Утрьох вони придивилися до обліпленої землею поверхні каменя. До багнюки прилип якийсь обривок точно не рослинного походження — волокна вовни, вицвілі, але явно рожеві.

Всі разом вони розвернулися до ямки, що лишилася у ґрунті від каменя. Страйк посвітив туди.

— Ой чорт! — ахнула Робін і бездумно притиснула брудні рукавиці до обличчя. Стало видно кілька дюймів брудної матерії; у світлі ліхтарика видно було, що вона рожева.

— Ану дай сюди,— сказав Страйк і потягнув сапку в Робін з рук.

— Ні!..

Але він її мало не відштовхнув. У світлі ліхтарика Робін роздивилася його обличчя, рішуче, розлючене, ніби та рожева матерія гірко образила Страйка, заподіяла особисту кривду.

— Барклею, бери.

Він тицьнув сапку своєму підряднику.

— Довбай ґрунт, але старайся не порвати ковдру. Робін, іди на той кінець, працюватимеш вилами. Тільки руки мені не порубай,— додав Страйк до Барклея. Взявши ліхтарика в зуби, щоб бачити, він став навколішки і почав гребти землю руками.

— Слухайте,— прошепотіла Робін, зціпенівши.

Крізь нічне повітря до них знову долинув відчайдушний гавкіт тер’єра.

— Я закричала, коли перекинула камінь, так? — прошепотіла Робін.— Мабуть, знову його збудила.

— Не думай про це зараз,— відповів Страйк, пальцями скидаючи землю з рожевої ковдри.— Копай.

— А що коли...

— Як станеться, так і розберемося. Копай.

Робін стала до вил. За кілька хвилин Барклей поміняв сапку на лопату. Помалу відкрилася вся довжина ковдри; сховане під нею було ще надто глибоко, не дістати.

— Це не доросла людина,— сказав Барклей, дивлячись на розміри брудної ковдри.

Тер’єр біля далекого невидимого Чизвелл-гаузу все дзяволив і дзяволив.

— Треба кликать поліцаїв, Страйку,— сказав Барклей, витираючи з обличчя піт і бруд.— Ми ж тут порушуємо цілісність місця злочину, ні?

Страйк не відповів. Робін, яку трохи нудило, дивилася, як він обмацує пальцями те, що ховалося під брудною ковдрою.

— Принеси мені торбу,— сказав він їй.— Там є ніж. Макетний. Швидше.

Тер’єр гавкотів у самозабутті. Робін здалося, що він це робить гучніше. Вона вибралася з лощовини, намацала в темних надрах торби ніж і спустилася до Страйка.

— Корморане, я думаю, що Сем правий,— прошепотіла вона.— Краще лишити це...

— Давай ножа,— простягнув руку Страйк.— Та швидше, я якраз намацав. Це череп. Швидше!

Попри себе, Робін передала йому ножа. Почулося, як лускає і рветься матерія.

— Що ти робиш? — ахнула Робін. Страйк щось тягнув із землі.

— В Бога й в душу, Страйку,— розсердився Барклей,— ти що, хочеш відірвати...

З жахливим хрускотом земля віддала щось велике й біле. Робін зойкнула, відступила, напівсіла-напівупала на стінку виярка.

— Чорт,— лайнувся Барклей.