Володимир Кільченський - Присмак волі

Зайшли в господу будиночку, і Санько при тьмяному світлі лоївки спочатку не міг нічого розгледіти. Та очі потроху звикли до темряви. Він став упізнавати обриси господи, в якій побував одного разу, ще влітку. Кинув погляду куток побіля печі і зумів роздивитися голову Софійки, яка виглядала з-під ліжника. Ноги вмить перестали слухатися. Санько стояв посеред хати, дивлячись на неї, а вона, повернувши голову в його бік, також дивилась і мовчала. Та козацька воля перемогла, і він, помалу пересуваючи ноги, наблизився до своєї Софійки, поклав долоню на її чоло.

— Софійко... Це не страшне... Я тебе виходжу, тепер ми разом, — ледве видавив із себе Санько.

Вона накрила своєю долонею руку Санька та стиха мовила кволим голосом:

— Санечку, біда в мене з ногами... Відмовилися вони ходити. Лежу тепер...

Підійшла мати і присіла на ліжку в ногах у Софійки. Намагаючись заспокоїти, звернулася до неї:

— Не тривожся, дитино, мати тебе виходить... А Санько хай іде собі... Він дужий, знайде своє щастя...

Софійка посміхнулася і сумовито промовила:

— Та я вже і не турбуюсь за себе... А як Санько буде? Ми ж так покохалися...

Санько відчув на своїх долонях сльозинки, що текли з дівочих очей, і став витирати їх своїми зашкарублими долонями, та не встигав, і тоді притулився до Софійчиного обличчя.

Дівчина підняла руки і обхопила його за шию. Санько відчув, як через тепло і проникливість сліз танув холод зустрічі, а потім зник зовсім, коли він став ніжно обціловувати її личко, мокрі від сліз очі. Вони зараз відчували тільки одне одного, світ десь відсунувся далеко-далеко, і навіть мати принишкла в ногах у Софійки. Закохані тулилися в обіймах, і всі біди та негаразди відкотилися геть на край світу. Висохли сльози на очах у дівчини, лице її пахкотіло жаром кохання, і вона, сама не розуміючи, звідки ці слова, шепотіла:

— Не йди від мене, коханий мій, бо полізу за тобою на колінах... Я так на тебе чекала.

Санькові від цих жаданих слів перехопило подих. Він нічого не зміг відповісти, а тільки стискав її долоні і виціловував їх — пальчик за пальчиком, доки відступила судома від горла. Він притулився губами до її вушка і безперестанку нашіптував:

— І не думаю нікуди йти... Ми вдвох підемо вінчатися. Ми з тобою будемо разом...

Нарешті вони ніби отямилися, згадали, що поряд із ними мати, і Софійка вже твердо звернулася до неї:

— Мамо, нехай Санько у нас лишається. Тато ще й досі не повернувся. Важко нам...

Мати покірно кивала головою, і сльози радості чи журби рясно котилися з її очей.

Ядвіга піднялася з ліжка та промовила до гостя:

— Ти, Саньку, роздягайся, хоч кожух зніми. Я зараз затоплю піч, стане тепло і в нас.

Санько відірвався від Софійки і поспішно сказав:

— Та я зараз дрівець піднесу. Тільки свого Воронька ближче десь прив’яжу...

Ядвіга опанувала себе і помахом руки зупинила Санька:

— Зараз я сама все зроблю, а ти ходи за конем приглянь. Заведи в нашу стайню, там йому затишно буде.

Санько доброзичливо поглянув на жінку і, кивнувши Софійці, пішов до свого Воронька, що вже зачекався його.

Швидко завівши коня до стайні, Санько вхопив цеберки і побіг донизу, де була криниця. Набравши води, напоїв свого Воронька. Душа його співала та віщувала безмежне щастя поруч із коханою Софійкою. Він влетів у хату і з порога майже закричав:

— Треба води наносити, а потім гілляччя притягну надрова. Я все зроблю...

Ядвіга посміхнулася, мабуть, уперше з тих пір, як буджаки разом з іншими дівчатами захопили й Софійку. Проте їй вдалося втекти разом з іще однією полонянкою.

Через деякий час у господі вже було тепло, і від печі тягнуло приємним запахом юшки. Санько із задоволенням сьорбав цю смакоту за столом, а мати годувала Софійку просто на постелі, підклавши їй під спину величеньку подушку. Санько, ще раніше обійшовши хату та садибу, знайшов собі багато роботи і зараз, сьорбаючи, міркував, з чого краще почати. До вечора він встиг підлагодити стайню, підремонтував ґанок і збив ляду, щоб накривати криницю, аби вода не замерзала.

Перед сутінками підійшов до матері Софійки і запитав дозволу нагріти у казані води та викупатися з дороги. Вона не заперечувала та ще й, мотнувшись до клуні, принесла гарного віника з листя липи і зі сміхом звернулася до Санька:

— Оце, козаче, як не будеш мені підкорятися, то спробуєш цього віника.

Санько доброзичливо посміхнувся і, взявши це нехитре знаряддя, зауважив:

— Дійсно, таким добрим віником мене ніколи в житті не шмагали... Надаєте мені по спині сьогодні — буду терпіти...

Увечері Санько поставив діжку за піччю і, наливши в неї води, заліз. Погукавши Ядвігу, весело примовив:

— Кого, тітонько, в лазні віником б’ють, того і в зяті ждуть!

Ядвіга розвеселилась від Санькових приказок і, не жаліючи сили, влаштувала йому добрячу купіль. Після цього Санько витяг з мішка чисте вбрання і вже стояв перед Софійкою, як новий мідяк. Дівчина якось пригнічено дивилась на його