Автор невідомий - Українська література 17 століття

яко древо, од которого убогії ратунок мають, і син ваш, яко малоє древо, аби през нього не однята била моць ваша, яко розги, по тім і персона ваша би не зепсованна била, яко оне древо, би сам на столиці вашей кроліовав. Теди пораду даю, абись його казав, яко неприятеля, згубити.

Що слишачи, цесар увірив і казав його провадити завісити.

І кгди проважоно, з великим собором люду, пильновали мудрці.

І, видячи, забіг тому первший учитель Банциллюс і заволав:

— Проше вас, не кваптеся, бо мію надежду, іж його, з ласки божей, визволю од смерті.

І затрималися.

А он ішов до цесаря і привітав його.

Але цесар гнівався за таковую науку на нього.

Он, одводячи цесаря од такого запалення і гніву на сина, іж не єст винен, а такою приповістю напоминав його:

— Бив,— мовить,— єдин рицер славний і мів также єдного сина, єще малого, і дав його ховати трьом мамкам. А мів хорта, барзе коханого собі і вдатного, также і сокола другого. А кгди єдного часу мамки оставили спячую дитину в колисці в дому, одійшли, тилько оний пес зостав в дому і со-кул, уж, з муру вилізши, видячи самоє дитя, хотів заїсти і ліз до колиски, а пес спав. Сокул, видячи, іж смерть має бити паняті, почав вищати і скридлами трепетати, би пес, вчувши, ратовав. Котрий, обачивши, порвався до ужа. І великий час торгалися — уж до дитяти, а пес до ужа — іж всюда собою покривавили, і колиску з дитям обернули, але не забили. По тім пес поконав неприятеля панського і почав, вкладшися, рани свої лизати. Зачим онії мамки прийшли і, обачивши колиску обернену і кров около неї, а пес лежав, витратившися, і почали кричати і битися з жалю, же самі псом дитя стровили, і почали втікати преч. Пані їх поткала, мовячи: «Кгде бігаєте?» — Рекли, іж «сина твойого пес заїв і, боячиея пана, втікаємо». Она, услишавши, омдліла і почала з плачем волати, біючися, і повіла мужу своєму, іж пес його коханий дитя заїв. Оний рицер, 'увіривши юй, біг до хати і обачив розеляніє криві, і зараз хорта ласкаюіцогося розтяв; по тім ся кинув до сина, подняв колиску і найшов дитя спячоє, а ужа обачив под стіною замордованого; і зрозумів справу; взяв кричати з плачем: «О біда ж мі, іж невинне так розкошного пса забив, которий сина мойого од смерті вибавив, а я його през л<ону свою згубив, біда ж мні!» Ово ж і вам, цесару, би ся так не придало, абись през жону не забив невинне сина свойого, але уваж собі.

І казав його завернути а до темниці оддати.

Цесарова, услишавши, взяла плакати знову соромоти своєї і почала цесарові приповідати:

— Аби ся і тобі, пане, не придало, як оному кролеві, которий, вепря дикого імаючи в лісі, казав забити, бо силу людей забивав, за що обецав дочку свою дати. І обрався хлоп єдин, забив його штучне і одержав кролевство. Так і вас би не уловив син ваш штучне, яко той хлоп вепра, аби кролевство [не] одержав з позволення своїх учителей. Того ся стережи.

І знову на другий день казав його вести на загибель.

То видячи, другий учитель, Лентулюс, также забіг людей а просив, би ся здержали троха, аж ся вдасть до цесаря, также розмовляючи, яко і перший, і з такою приповістю, іж:

— Нікгди в нікотром місті бив рицер старий, і поняв молодую жону, а не бив їй завше вигодний. Теди взяла ся єдного милосника і хожовала потай од мужа вночі. Трафилося, іж ся муж очхнув вночі, не найшов жони: вкрала ключі з-под нього, одомкнувши комору, пойшла, яко завше замикав. Он, порвавшися, побіг і засів на ню, одкуль буде іти. А обачивши, замкнувся в дому, не пускав її, аж би страж міськая на улиці поймали і карності оддали, яко звичай бив. Она, пришедши вночі, встрашилася і просила його вельце, би пустив, вимовляючися, іж до матки своєї ходила, же юж умирає. Оний рицер, ганячи її сродзе за чужоложство, не пущав, би її міським правом сромотне скарано. Теди она з плачем, пожегнавшкся з ним і богу поручившися, йшла до студні там близько втопитися і, взявши камінь великий, пустила в нюю. І стався Шум великий вночі. Он, услишавши, остра-шився, почав ся бити, нарікаючи на себе з плачем, і побіг до студні. А она ся скрила за двері, куди он вийшов. Она там вхвативши, замкнула. Он ся біє над студнею, ляментує за нею, а она ся, юж з окна глядячи, розсміяла. Що он услишавши, зрадовався, хвалячи бога, і, пришед до дверей, почав просити,. би його пустила. Она рекла: «О злий мужу! Тепер ся я досвідчила, же ходиш поночі до курев. А не годилося би тобі, старому. Ово ж тя там нехай страж найде, абись бив каран». Он, видячи, же зле, боявся встиду, для бога живого просив її вельце. І не пустила. Аж його на світанню страж поймала і сромотне карали през жону його. Теди фальшивії суть невісти, не треба їм вірити. Так і ту сина вашого невинне удано, що первій зрозуміти треба.

І так єще од смерті одволано Діоклеціана.

Цесарова по тім знову нарікала і намовила пана при-повістю своєю, котрую правила так:

— Рицер єдин з сином ходили до цесаря єдного злота красти в недостатку своєм. І пав там в яму отець, одкуль син його не могл виратовати, і втяв йому главу, би не познали, нашедши, його і неслава би [не] била синові. Так і тобі, пане, би син не справив, за котрим ся убиваєш а вік му одкла-даєш.

І казав його з темниці знову взяти, би завісили.

Слишачи то, учитель третій, Катон, біжав, застоновивши, до цесаря, розмавяючи также приповістю, же:

— Міщанин єден мів сороку коханую, которую і мовити научив, а жону мів молодую, котрая завше без мужа до себе пущала милосника. І сорока, то видячи, оскаржила мужові. За що пані, гнів взявши, важила сороку забити, кидаючи на ню вночі камінням і водою нагорі. Що розуміючи, сорока мовила, же дощ і град біє. По тім, кгди приїхав пан з дороги, розповіла йому сорока, як приходив знову милосник і як її бив град і дощ вночі, же мало не вмерла. То слишачи, пан побив жону. Она, плачучи, мовила: «Так то правда, як повідає,