Корнелія Функе - Чорнильна смерть

Фарид.

Він стояв поряд і приховав пальці ніг свіжим снігом. Він і досі не мав взуття і, здавалося, виріс, правда?

Вогнерукий підступив до нього.

— Бачу, ти добре піклувався про Роксану, — похвалив він. — А вогонь слухався тебе, поки мене не було?

— Він завжди слухався мене! — Справді, Фарид таки виріс. — Я боровся з Вороном.

— Ти ба!

— Мій вогонь поглинув його вогонь!

— Справді?

— Так, я виліз на велетня і скидав вогонь на Ворона зверху. А потім велетень зламав йому карк.

Вогнерукий несамохіть засміявся, і Фарид теж відповів йому сміхом.

— Тобі… тобі знову треба йти геть? — запитав Фарид із такою тривогою, наче білі жінки вже чекали Вогнерукого.

— Ні, — відповів той і знову засміявся. — Ні, поки що ні.

Фарид. Він проситиме вогонь, щоб і хлопцеве ім’я було записане в його серці. Роксана, Бріана, Фарид. І, звичайно, Ґвін.

Омбра

А що, коли цей шлях, який багато років

Не мав ніяких несподіванок ніколи,

Надумав вже не вести нас додому,

А дав зигзаг, мов хвіст дракона,

Та без ніякої причини! А його гудрон —

Лише сувій тканини довгий,

Розгорнутий що був, набувши форми

Речей, які ховав він під собою?

Якщо тепер новий він візьме напрям

У закутки незнані, через гори,

Які долати треба навмання, —

Хто не хотів би рушити по ньому?

Хто не хотів би казку дочитати

І куди шлях, дізнатись, завертає?

Шинеф П‘ю. А що, коли шлях

Коли Чорний Принц привів дітей назад до Омбри, на зубцях міських мурів лежав сніг, проте жінки засипали його квітами, повирізавши їх зі старого одягу та дрантя. Перед міською брамою знову майоріла корогва з гербом, що зображував лева, але тепер він спирався лапами на книжку з чистими сторінками, а його грива була вогненна. Миршавець зник. Він утік від велетня не до Омбри, а простісінько до Сутінкового замку, до війська своєї сестри, а Віоланта повернулася до міста під покровом ночі, щоб перебрати владу над містом і приготувати його до повернення дітей.

Меґі з Даріусом, Елінор і Феноліо стояли на майдані перед замковою брамою, коли матері обіймали своїх синів та доньок, а Віоланта, піднявшись на мури, дякувала звідти Чорному Принцові та Сойці за свій порятунок.

— А ти знаєш, Меґі? — прошепотів Феноліо, поки Віоланта ділила між жінками замкові припаси. — Можливо, Бридка закохається коли-небудь і в Чорного Принца? Зрештою, він ще до твого батька був Сойкою, а Віоланта, так би мовити, закохана більше в роль, ніж у саму людину!

Ох, Феноліо! Він знову був таким, як і давніше. Велетень цілком повернув йому впевненість у своїй силі, дарма що сам давно вже повернувся в рідні гори.

Сойка не прийшов до Омбри. Разом з Резою Мо лишився на хуторі, де вони вже жили колись.

— У піснях шпільманів Сойка завжди повертається туди, звідки прийшов, — сказав він Чорному Принцові. А тих пісень уже співали всюди: про те, як Сойка і Вогнеходець самі перемогли Змієголова і Свистуна разом з усіма їхніми людьми…

— Будь ласка, Батисте, — просив Сойка, — напиши принаймні одну пісню, яка розповідала б про справжні події. Пісню, де б оспівували помічників, яких мали Сойка і Вогнеходець. Про ластівку — і про хлопця!

Батист пообіцяв Мо написати таку пісню, але Феноліо тільки головою похитав:

— Ні, Меґі, такої пісні ніхто не співатиме. Людям не дуже подобається, коли їхні герої потребують помічників, а жінок і дітей у цій ролі бачать надто вже неохоче.

Можливо, він мав слушність. Можливо, саме тому й Віоланті важкенько доведеться на троні Омбри, хоча цього дня їй раділи всі жителі. Якопо стояв поряд із матір’ю. Він щодня дедалі більше скидався на мале відображення свого батька, але Меґі все одно більше пам’ятала про його похмурого діда. Її серце здригалося на думку, з якою охотою Якопо віддав діда на поталу смерті, дарма що цей учинок забезпечив і порятунок Мо.

На другому краї хащі панувала вдова, яка теж мала сина, для якого берегла трон. Меґі знала, що Віоланта чекає війни, але про неї цього дня не хотів думати ніхто. Цей день належав дітям, які повернулися додому. Всі діти були живі й здорові, тож шпільмани співали про Фаридів вогонь, про дерево з гніздами, велетня, що так загадково прибув з далеких гір найпотрібнішої миті.

— Я скучатиму за ним, — прошепотіла Елінор, коли велетень зник між деревами, і Меґі мала таке саме відчуття. Вона ніколи не забуде, як відображувався на його шкірі Чорнильний світ і як легко й невимушено пішов він геть, як граційно рухалося його величезне тіло.

— Меґі! — пропхався до неї крізь жінок і дітей Фарид. — Де Чарівновустий?

— Коло моєї матері, — відповіла дівчина й відчула приголомшеність, бо її серце при його появі анітрохи не закалатало швидше. Що відбувається?

Фарид наморщив чоло:

— Так-так. Вогнерукий теж знову коло своєї шпільманки. Він цілує її так часто, що можна подумати, ніби її вуста намащено медом.

Ох, Фарид. Він завжди ревнував Вогнерукого до Роксани.

— Думаю, невдовзі я піду, — проказав він.

— Підеш? Куди?

Позаду Меґі Елінор і Феноліо засперечалися, бо Елінор, озираючи замок, розкритикувала щось. Вони обоє страшенно полюбляли сперечатися і щедро користалися для цього кожною нагодою, бо стали тим часом сусідами. Сумка, в яку Елінор спакувала все потрібне для Чорнильного світу, зокрема і срібні столові прибори, і досі стояла в її домі в іншому світі («Що ж, звісно, я теж була така збуджена, що навіть забула дещо!»), але, на щастя, вона мала на собі родинні прикраси Лореданів, коли Даріус приписав, а потім зачитав їх обох до цього світу, і Розенкварц продав їх із такою великою вигодою для неї («Меґі, ти навіть не здогадуєшся, як вправно торгується цей скляний чоловічок!»), що тепер вона стала гордою хатньою господинею на тій самій вулиці, де жила Мінерва.

— Куди? — Фарид дав вирости вогненній квітці між своїми пальцями і причепив її Меґі на сукню. — Думаю, ходитиму від села до села, як колись Вогнерукий.

Меґі глянула на вогненну квітку. Полум'я зів’яло, мов справжні пелюстки, і тільки трошечки попелу лишилося на її вбранні. Фарид. Колись уже саме його ім’я змушувало її серце калатати, а тепер вона навряд чи й слухала, як він розповідав їй про свої плани, про всі ті ринкові площі, на яких він збирався виступати, про села в горах і за непрохідною хащею. Її серце захвилювалося тільки тоді, коли вона побачила Здорованя, що раптом з’явився