Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

— Ні, нам тре’ бути тут. Вантажівка ж отут-о. Це тиждень займе, доки паводок схлине.

— Ну гаразд, і яку гідею ти ото пропонуєш?

— Ми можемо здерти борти у вантажівки і зробити як таку платформу, усе туди поскладаємо і там сидітимемо.

— Ну? А як готуватимемо... і їстимемо?

— Ну, я триматиму все сухим.

За стіною розливалося світло, металево-сіре світло. І друга гілочка почала сповзати зі східців. Батько поклав ще одну, вище.

— Точно прибуває,— сказав він.— Гадаю, вчинимо як кажеш.

Мати неспокійно перевернулася вві сні. Очі в неї широко розплющилися. Вона скрикувала — різко, попереджально:

— Томе! О Томе! Томе!

Місіс Вейнрайт заспокійливо заговорила, присипляючи її. Очі знову заплющились, і мати занурилася в сон. Місіс Вейнрайт підвелася й пішла до дверей.

— Агов! — неголосно покликала вона.— Ми нескоро звідціля рушимо.— Вона вказала в кут вагона, де стояв ящик з-під яблук.— Негоже так лишати. Тільки жалі та сльози гіркі. Може, ви... його візьмете, поховаєте десь?

Чоловіки мовчали. Батько озвався:

— Що ж, ви маєте рацію. Ті’ки жалі та сльози. Але незаконно закопувати отак-о.

— Стільки речей незаконних коїться, що нічого тут не вдіємо.

— Так.

— Тре’ встигнути вантажівці борти обдерти,— сказав Ел,— доки вода не прибула.

Батько обернувся до дядька Джона:

— Можеш поховати, доки ми з Елом борти розберемо?

Дядько Джон похмуро відповів:

— Чому саме я повинен? Чому не ви, хлопці? Не до душі мені таке.— А потім додав: — Звісно. Я це зроблю. Звісно, зроблю. Давай, оддай ’го мені.— Він підвищував голос: — Давай! Оддай ’го мені!

— Не розбудіть їх,— застерегла місіс Вейнрайт.

Вона винесла ящик з-під яблук і акуратно розправила на ньому мішок.

— Лопата просто за тобою,— сказав батько.

Дядько Джон узяв лопату в одну руку. Він прослизнув за двері та повільно почимчикував до води, яка одразу сягнула йому майже до пояса, перш ніж чоловік ступив туди. Він озирнувся і взяв ящик з-під яблук у другу руку.

— За роботу, Еле,— сказав батько.— Обдираймо борти.

У сірому світанковому світлі дядько Джон обійшов кінець вагона, обминув вантажівку Джоудів, а потім піднявся по слизькому берегу до шосе. Він вийшов з табору і опинився там, де струменів киплячий потік,— біля дороги, зарослої верболозом. Поклав лопату на землю і, тримаючи перед собою ящик, вибрався через кущі до нестримного потоку. Якийсь час дядько Джон стояв нерухомо і споглядав, як нуртує вир у жовтій піні, розбризкуючи її на вербове гілля. Він притиснув ящик з-під яблук до грудей. А потім нахилився і поставив ящик у потік, погладивши ношу рукою. І люто промовив:

— Пливи, скажи їм. Пливи прямо за водою, по вулицях, і зогнивай — отак-о все й розкажеш. Ті’ки так і можеш розказати. Не знаю навіть, ким ти був — хлоп’ям чи дівчам. Уже не взнати. Пливи по вулицях, ляж там. Мо’, так вони все і взнають.

Він обережно спрямував ящик за водою і відпустив. Ноша глибоко занурилась у воду, перевернулась у вирі боком та повільно опустилася на дно. Мішок зірвало водою, і ящик, занурившись у бистрину, швидко поплив геть з очей, за обрій. Дядько Джон схопив лопату і швидко пішов назад до вагонів. Він розбризкував на ходу воду і дістався вантажівки, де батько з Елом були зайняті тим, що здирали бортові дошки.

Батько глянув на нього:

— Усе зробив?

— Еге.

— Ну дивись,— сказав батько.— Якщо поможеш Елу, я піду до крамниці, куплю щось поїсти.

— Купіть трохи бекону,— попросив Ел.— Мені тре’ м’яса.

— Гаразд,— відповів батько.

Він зістрибнув з вантажівки, і дядько Джон заліз замість нього.

Коли вони заштовхнули дошки до вагона, мати прокинулась і сіла.

— Що ви робите?

— Схов побудуємо, аби не змокнути.

— Нащо? — спитала мати.— Тут сухо.

— Ні, так не буде. Вода прибува.

Мати ледве звелася на ноги і підійшла до дверей.

— Тре’ ’відси йти.

— Не можемо,— сказав Ел.— Усі наші речі тут. І вантажівка. Усе набуте.

— Де батько?

— Пішли харчів купить.

Мати глянула вниз, на воду. Потік вирував усього за шість дюймів від долівки. Перевела погляд на матрац і поглянула на Ружу Шаронську. Дочка пильно дивилася на неї.

— Як ся ма’ш? — запитала мати.

— Сил нема. Геть нема.

— Дам тобі поснідати.

— Я не голодна.

Місіс Вейнрайт підсунулася до матері.

— Вона добре вигляда. Усе з нею гаразд.

Очі Ружі Шаронської допитливо вдивлялися в матір, а та всіляко намагалась уникнути цього погляду. Місіс Вейнрайт підійшла до плити.

— Ма?

— Так? Що тобі?

— Це... все... гаразд?

Мати не наважилася відповісти. Вона опустилася навколішки перед матрацом.

— У тебе ще будуть,— сказала вона.— Ми зробили все, що могли.

Ружа Шаронська почала метатися й буквально виштовхнула себе нагору.

— Ма!

— Ти нічим не зарадила б.

Молодиця знову лягла й затулила очі руками. Руті підлізла впритул і в тремтінні спостерігала за нею. Вона свистяче прошепотіла:

— Вона хвора, ма’? Вона помре?

— Звісно, ні. З нею все буде як слід. Як слід.

Увійшов батько, несучи пакети.

— Як вона?

— Нівроку,— відповіла мати.— З нею все буде гаразд.

Руті повідомила Вінфілду:

— Вона не помре. Мама так кажуть.

А Вінфілд, колупаючи в зубах тріскою, відповів дуже дорослим тоном:

— А я завше це знав.

— І ’відки ти це знав?

— Не скажу,— відповів Вінфілд і виплюнув огризок тріски.

Мати розпалила багаття останньою галузкою і приготувала бекон, а також підливу. Батько приніс куплений у крамниці хліб. Мати насупилася, побачивши покупку:

— У нас що, зайві гроші?

— Ні,— відповів батько.— Але ж нам так їсти х’тілося.

— А купуєш магазинний хліб,— осудливо сказала мати.

— Ну, ми зголодніли як вовки. Усю ніч гарували.

Мати зітхнула;

— Що тепер робитимемо?

Поки вони їли, вода все прибувала й прибувала. Ел швидко проковтнув свою порцію і почав разом з батьком будувати платформу. П’ять футів завширшки, шість футів завдовжки, чотири фути над долівкою. А вода доплинула до краю одвірка і, здавалося, довго вагалася, чи прокрадатися далі, а потім поволі потекла до вагона по підлозі. А за вікном знову почалася злива і величезні важкі краплини розбивались об воду, лунко стукаючи по даху.

— Ставте, ставте матраци нагору,— сказав Ел.— Складімо ковдри туди ж