Джон Ернст Стейнбек - Грона гніву

Шаронською та обмахувала її шматком картону. Місіс Вейнрайт кинула суху гілку до грубки, і вогкий дим вихопився з-під конфорки та заповнив помешкання запахом підпаленої тканини. Мати глянула на батька, коли він зайшов, а потім швидко опустила очі долу.

— Як вона? — запитав батько.

Мати не дивилася на нього.

— Нічо’, про мене. Спить.

У повітрі стояли сморід і задуха від запаху народжування. Дядько Джон проліз у двері та притулився до стінки вагона. Місіс Вейнрайт покинула роботу і підійшла до батька. Вона потягнула його за лікоть у куток вагона. Узяла ліхтар і поставила на ящик з-під яблук у кутку. На газеті лежала синя зморщена маленька мумія.

— Навіть не дихнуло,— тихо сказала місіс Вейнрайт.— Живим і не було.

Дядько Джон розвернувся та стомлено поплентався в темний куток вагона. Дощ тепер тихо стукотів по даху — так тихо, що всім було чутно, як дядько Джон утомлено шморгає носом у пітьмі.

Батько подивився на місіс Вейнрайт. Він узяв ліхтар у неї з рук і поставив на долівку. Руті з Вінфілдом заснули на своєму матраці, затуливши очі руками від світла.

Батько повільно підійшов до матраца, де лежала Ружа Шаронська. Він спробував сісти, але втомлені ноги його не тримали. Замість сісти він опустився навколішки. Мати продовжувала обмахувати доньку картонкою. Вона на мить глянула на батька очима, широко розплющеними, як у сновид.

— Ми... зробили... що могли,— сказав батько.

— Я знаю.

— Ми всю ніч працювали. Дерево впало і знесло нашу греблю.

— Я знаю.

— Ти чуєш під вагоном воду.

— Я знаю. Чула.

— Як гада’ш: з нею буде все гаразд?

— Не знаю.

— Ну... мо’... ми... не все, що треба, зробили?

Губи в матері були сухі й побілілі.

— Ні. Робили, що було слід... завше... ті’ки це й робили.

— Ми працювали, доки та деревина не впала... а дощ усе хлище.

Мати подивилася в стелю, потім знову втупилася долі. Батько все говорив, наче його примушували.

— Я не знаю, наскі’ки вода підніметься. Може затопити вагон.

— Я знаю.

— Ти все зна’ш.

Вона мовчала, повільно обмахуючи картонкою.

— Ми не схибили? — озвався він.— Мо’, щось не так зробили?

Мати якось дивно на нього подивилася, і її побілілі губи всміхнулися в дрімотному співчутті.

— Не бери на себе, ти не винен. Тихо! Усе буде гаразд. Зміни... вони скінчилися.

— Мо’, через воду... мо’, нам доведеться поїхати.

— Коли настане час поїхати — поїдемо. Ми зробимо все, що тре’. А зара’ — тихо. А то її розбудиш.

Місіс Вейнрайт наламала хмизу і почала підкидати його у вогонь, який чадів сирістю.

Знадвору почувся чийсь розлючений голос:

— Я сам з оцим скурвим сином поговорю.

А потім — голос Ела:

— Ти куди оце намилився?

— Іду, аби побачити цього покидька Джоуда.

— Ще чого. Що таке?

— Якби не ця його дурисвітська гідея про греблю, ми б поїхали. Тепер у нас машина здохла.

— А ви гадаєте, під нашою аж земля горить?

— Я зайду.

Голос Ела звучав холодно.

— Доведеться поборотися.

Батько повільно звівся на ноги й попрямував до входу.

— Та годі, Еле, я йду. Годі, Еле.

Батько спустився по східцях. Мати чула, як він сказав:

— У нас хвора. Пройдімо отуди.

Дощ тепер несильно стукотів по даху; піднявся вітерець і здував краплі поривами. Місіс Вейнрайт відійшла від пічки та подивилася на Ружу Шаронську.

— Скоро розвидниться, мем. Ви не хочете поспати? Я її догляну.

— Ні,— сказала мати.— Я не втомилася.

— Аякже, хай йому грець,— не погодилася місіс Вейнрайт.— Лягайте, спочиньте.

Мати повільно обмахувала картонкою.

— Ви до нас такі дружні,— сказала вона.— Ми вам вдячні.

Товстуля всміхнулася.

— Не треба дякувати. Ми ж усі в одному вагоні. Певна, як у нас щось станеться, ви теж зарадите.

— Так,— сказала мати,— зарадимо.

— Чи будь-хто.

— Чи будь-хто. Раніш у кожного передусім тільки своя сім’я була. А зара’ не так. Зара’ будь-хто поможе. Чим гірше нам випада, тим міцніше треба разом триматися.

— Ми не змогли його врятувати.

— Я знаю,— сказала мати.

Руті глибоко зітхнула і відвела руку від очей. Вона якийсь час сліпо задивлялася на лампу, а потім обернула голову і глянула на матір.

— Породила? — спитала вона.— Дитя вийшло?

Місіс Вейнрайт взяла мішок і постелила на ящик з-під яблук у кутку.

— Де дитя? — не вгавала Руті.

Мати провела язиком по губах.

— Нема ніякого дитяти. І не було ніякого дитяти, ніколи. Ми помилилися.

— Тю! — позіхнула Руті.— Як я хтіла б, аби було малесеньке дитятко.

Місіс Вейнрайт сіла поряд з матір’ю, узяла в неї картонку і почала обмахувати Ружу. Мати склала руки на колінах, не зводячи потомлених очей з обличчя Ружі Шаронської, яка знеможено заснула.

— Приляжте,— сказала місіс Вейнрайт.— Просто ляжте. Ви ж поряд будете. Ну, ви ж прокинетеся, як вона глибоко зітхне, так.

— Ну добре, ляжу.

Мати простяглася на матраці поряд зі сплячою дочкою. А місіс Вейнрайт сіла на долівці й почала пильнувати.

Батько, Ел і дядько Джон сиділи в дверях вагона і спостерігали, як займається сталева зоря. Дощ ущух, але небо все затяглося непроглядними хмаринами. Коли ж визирнуло світання, проміння віддзеркалилось у воді. Чоловіки змогли побачити течію, що стрімко вирувала, скочуючись униз, зносячи чорне гілля дерев, ящики, дошки. Вируючи, вода прямувала до долини, де стояли вагони. Від греблі нічого не лишилося. На полі вода стояла нерухомо. Краї потоку клекотіли жовтою піною. Батько висунувся з дверей і поклав гілочку на східці, трохи вище за лінію води. Чоловіки спостерігали, як повільно піднімається вода, як вона легенько захопила гілочку й ковтнула. Батько поклав іншу гілочку, дюймом вище, і сів зручніше, щоб споглядати.

— Гадаєте, вона у вагон хлине? — спитав Ел.

— Не можу сказати. Чорті-скі’ки згори хлинуло, і ще хлине. Не можу сказати. Мо’, знову задощить.

— Я тут поміркував,— сказав Ел.— Як вода прибуде, то все затопить.

— Ну.

— Та вона лише на три-чотири фути підніметься у вагоні, бо все на шосе виллється.

— ’Відки зна’ш? — спитав батько.

— А я за нею отам споглядав, у кінці вагона.— Він простягнув руку.— Отак-о проллється, більше — ні.

— Гаразд,— мовив батько.— Ну то й що? Нас тут