Станіслав Лем - Казки роботiв. Кiберiада

досить того, що Мудро оголосило надзвичайне положення, заодно призначивши себе найвищим володарем З’їмлі з офіційним титулом: Премудро.

Після несподіваного й жахливого протверезіння з’їмляни все ж зуміли проявити свою давню хитромудрість і стійкість у біді, бо, як філософували пізніше, біда їх створила і саме в ній вони почувалися, як риби в воді. Світова війна проти самозванця, укритого в підземних глибинах, нічим не нагадувала колишніх воєн. Супротивники, маючи змогу знищити один одного за кілька секунд, саме через це навіть не доторкувались, воюючи за інформацію. Йшлося про те, хто кого заллє брехвилями фальшивих байтів, хто вдереться до чужої мислі, як до фортеці, і поперекидає усі штабні молекули ворога догори ногами, щоб його інформаційний шляг трафив. Оперативну перевагу одразу захопило Мудро, як головний бухгалтер З’їмлі: воно давало фальшиву інформацію про розташування військ, запасів, кораблів, ракет, ліків від головного болю, перекручуючи навіть кількість цвяхів у підошвах інтендантських чобіт, щоб океанською надмірністю брехні в зародку зруйнувати будь‑яку контратаку. Єдиною правильною інформацією, висланою Мудром, була команда комп’ютерам на фабриках та в арсеналах, аби миттю вичистити до дна всю свою пам’ять, що й було зроблено.

Але цього мало – Мудро підсилило свою всепланетну атаку перетасовуванням і перемішуванням геть усіх персональних справ противника, від головнокомандувача до останнього електроджури. Положення здавалось безнадійним, хоча ще викочувалися на позиції останні справні брехармати і їхні жерла спрямовувалися у глиб З’їмлі. Штабісти, усвідомлюючи безперспективність такої акції, вимагали принаймні вести криводушний вогонь, щоб клин клином вибивався, і хай доведеться погибати, так хоча б з незабреханою честю. Однак командувач розумів, що жоден залп навіть не дістане узурпатора, для якого нема нічого простішого, ніж запровадити цілковиту блокаду, вимкнувши зв’язок і не приймаючи жодної інформації. Тому в цю трагічну хвилину командувач зважився на самовбивчу акцію, а саме: наказав бомбардувати Мудро повним змістом усіх штабних архівів та картотек, тобто щирою правдою. В першу чергу у глиб З’їмлі ринули купи державних таємниць та щонайсекретніших планів, таких, що не те що виказати, а навіть зазирнути до них вважалося державною зрадою.

Мудро не втрималось і заходилося пожадливо вивчати отакі важливі дані, що безсумнівно свідчили про самовбивче затьмарення противника. Тим часом до супертаємної інформації поступово домішували все більше й більше менш істотної, але Мудро, призвичаївшись і зацікавившись, приймало все, поглинаючи цілу повінь бітів. Коли ж вичерпалися запаси таємних міжнародних угод, шпигунських донесень, мобілізаційних та стратегічних планів, було відкрито сховища, де спочивали припалі курявою міфи, саги, казки й прадавні легенди, священні книги, апокрифи, енцикліки та агіографії. Перенісши з пергаментових фоліантів на магнітні носії, все це слали й слали у глиб З’їмлі, а самозваний цифрократ, унаслідок своєї неосвіченості й невихованості, поглинав геть усе, безмежно зажерливий і невситимий, хоч і давився надміром бітів, які вже почали застрявати йому електронними кістками в горлянці. Не зміст, а кількість інформації виявилася смертельною. Найщиріша правда, утворивши вибуховий заряд, заїхала Мудрові під кожне його транзисторне ребро, розжарила усі запобіжники, позатоплювала усі підвали, повні ще не надісланої брехні, геть її розчавивши, так що багатокілометрові бітопроводи, які обсновували увесь планетарний череп, в одну мить розплавилися, і З’їмля, як століття тому, знову закрутилася навколо Сонця, сповнена вогнеплинного металу.

Ця перша в історії інформатична битва закінчилася так само в тиші, як і починалася. Здавалося, що все йде по‑давньому, але той хаос, який спричинила перша хвилина боротьби, довелося розплутувати крок за кроком цілу чверть століття. З’їмлянська цивілізація змогла досягнути колишнього рівня лише через сорок років.

Війна глибоко відбилася у духовному житті З’їмлі, породивши затяті суперечки серед цивільних та військових істориків. Одні твердили, що не кількість перемогла якість, а правда – брехню, тобто дезинформацію подолано точною інформацією. Схожою була й позиція церковної історіографії, яка вбачала в порятунку З’їмлі втручання Провидіння, що уособлює Найвищу Правду.

Представники школи раціоналістів, навпаки, вважали, що логічну натуру Мудра зруйнувала лавина нестерпних суперечностей, якими переповнені богословські трактати – адже саме з них утворювали останні заряди. Звідси випливає, що З’їмля справді завдячує свій рятунок релігії, але зовсім не так, як стверджують її адепти.

З’явилися й антропософи, заявляючи, що не мають рації ані перші, ані другі, чи треті: зраду переможено зрадою, адже спочатку Мудро перехитрувало нас, а потім – ми його. В цьому видно незмінність людської натури, адже ми зіткнулися немовби зі своїм побільшеним дзеркальним відображенням. Атака Мудра – не що інше, як електронне повторення сцени з печерних часів, коли один праз’їмлянин дав іншому кісткою по лобі.

Всі ці суперечки пішли на користь гуманістиці, адже довелося зміцнювати лави дискутантів спішно дипломованими докторами запасу. Одержана перемога додала також духу красним мистецтвам. Про неї написали чимало правдивого, але траплялися й вигадки – передусім та, що стала класичною: буцімто краплею, яка переповнила чашу витривалості самозванця, були дитяча казочка про кода в чобітах. Але це занадто знадливе, щоб бути правдою – як хтось дотепно сказав, цього кода перекинуто догори хвостом.

Демобілізованим героям, що повернулись до мирних справ, було ніяково змітати пил зі своїх покинутих на час війни електромамзельниць та блажінок. Забавляння з ними виглядало вже надто якось по‑цивільному. Бойовий дух іще кипів, бо, правду кажучи, мало хто встиг досхочу навоюватися. Промисловці умить збагнули, що давні кохавки та перелюбери вже не годяться. Скрізь панували романтичні, державотворчі настрої, нерозтрачена мужність вимагала негайного застосування. Але при поголовному прагненні до бойових дій не було з ким битися. «Позаяк ворога нема, – сказали собі ділові люди, – то слід його роздобути, а це неважко: технічні засоби є».

Так з’явилися ворогомори. Ворогомор являв собою знерухомілого напасника, а про його бойові якості можна було довідатися, вкинувши до відповідного отвору спеціальний жетон із закодованою особистістю. Жетони були різноманітні, пропонуючи особистість то підступно жорстоку, то безжально агресивну, але завжди – підлу. Отак, виростивши собі належного ворога та зорієнтувавшись у його зловісних намірах, можна було ставати до бою на захист вітчизни. І це не була якась абстракція – промисловці передбачали й те, що коли полем битви стає квартира, то й вітчизна, прикрита власними грудьми, має в ній поміститись. Тож до повного комплекту входила її алегорія – з розвіяними косами, з лавровим вінком у руці, а вбрання на ній маяло, як прапор (до цоколя вмонтовувався вентилятор). Звівши на клієнта сповнені теплої довіри очі, вона благала порятунку від ворога, а після здобутої перемоги одразу ж увінчувала лаврами.

Результат боротьби гарантувався – у ворогомора були відповідні тумблери та регулятори. Зрештою, перемогу можна було одержати,