Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

— Тессен і Кнутсен не дійшли до острова Діксон. Ніхто не бачив їх і в жодному поселенні, — заявив після повернення Вістінг. — Боюсь, що вони загинули. Ми повідомили про це у Крістіанію. І наш уряд одразу ж звернувся до Радянського уряду з проханням почати пошуки.

Через два роки поблизу мису Примітного було знайдено напівобвуглене тіло моряка Кнутсена. Певно, він був зовсім без сил від голоду й утоми і загинув, упавши у вогнище. А ще через рік усього лише за чотири кілометри від острова Діксон натрапили на останки нещасного Тессена. Виснажене, обморожене обличчя молодого моряка осявала усмішка, ніби він був ущасливлений тим, що перед останнім подихом бодай у думці все-таки втік від ненависного льоду.

На початку липпя «Мод» нарешті звільнилася з крижаного полону і через три тижні підійшла до берегів Аляски. Зворушено дивився Амундсен на Берінгову протоку, досягнувши якої, він установив ще один рекорд: уперше в історії обігнув земну кулю трасою, що пролягала вище північного полярного кола.

«Шість років підготовки, дві непередбачені важкі зимівлі. Невтішний підсумок. Але я не здамся, не відступлю. Я повинен будь-що перемогти!» — постановив Амундсен, прибувши в Ном. Тут він швидко поповнив запаси продовольства, спорядження й пального. «Мод», здавалося, могла вийти в дальше плавання. Та чи справді все було готове для цього?

В Номі зійшли на берег чотири учасники експедиції, і серед них Хельмер Хансен. Тепер уже й з нього було досить полярних мандрів. На борту судна, крім Амундсена, лишилося тільки троє до кінця відданих йому полярників: доктор Херальд Свердруп, Оскар Вістінг і Геннадій Олонкін. І знову всупереч своїм принципам Амундсен піддався нетерпеливості, яку так суворо засуджував в інших. Не зважаючи на застереження шкіперів і капітанів суден, що стояли в порту, він вирішив одразу ж вийти в море.

— Навіщо поспішати? Краще зачекати до зими, — радили йому. — Тоді ви, капітане, легко зможете поповнити команду. У вас буде чудовий вибір. Моряки самі проситимуться до вас, причому дуже досвідчені. А зараз ви нікого не завербуєте ні за яку ціну.

— Я не можу більше чекати. Упораємося і вчотирьох! — рішуче відповів на це Амундсен.

Берінгову протоку «Мод» пройшла щасливо, але за кілька днів крижане громаддя загородило дорогу на північ. Сильні шторми і пошкодження корабельного гвинта остаточно визначили подальшу долю експедиції. Захоплена морською течією, «Мод» під напором криги прибилась до берега біля мису Серце-Камінь.

Третя зимівля тільки за сто кілометрів од Берінгової протоки була найважча. Один за одним налітали шторми, кожен з яких міг бути останнім для судна, нічим не захищеного з боку відкритого океану. Довкола бортів з гуркотом громадилися величезні тороси. А коли слабпув їхній натиск, корабельні снасті шарпав штормовий вітер, що приносив здалеку, з просторів замерзлого моря, громовий тріск льоду, і кидав судію на прибережні скелі. Наставала полярна ніч, і мороз дужчав. Холод обпалював обличчя, забирався в найменші шпарини, від нього не рятував навіть дуже теплий одяг. В ясному небі мертвим, крижаним блиском світилися зірки, що час від часу гаснули в тривожних спалахах полярного сяйва. Ще одна зимівля біля сибірських берегів… Чи остання?

Мрія про полюсний дрейф знову не здійснилася. Ще одне розчарування… Але Руал Амундсен намагався й знаку не подавати, як важко він переживає свою невдачу.

«На борту «Мод», — писав у своїх спогадах доктор Херальд Свердруп, — я мав можливість добре пізнати Амундсена — не такого, яким бачили його у святковій, урочистій обстановці, а такого, яким він був щодня: дбайливо одягнений, вибритий, хоч у цих безлюдних місцях дуже легко занехаятися. Його каюта завжди з самого ранку була прибрана, ніби приготовлена для прийому гостей. Кожен день він заздалегідь розплановував по хвилинах. У кают-компанію капітан завжди приходив перший. Рівно о восьмій сідав снідати. Якщо хтось із нас, заспавши, спізнювався, капітан зустрічав його незмінною усмішкою, але досить було йому кинути кілька необразливих ущипливих словечок, і винному ставало ніяково. Жарт Амундсена був колючий і влучний; капітан не щадив інших, але не жалів і самого себе.

Хоч би яка була погода — туман, сніговиця чи лютий мороз, — він щодня кілька годин у день бував на повітрі і радив робити це іншим.

«Цю звичку я засвоїв з дитинства. Тії я завдячую своїм здоров'ям, — казав Амундсен. — Адже я був хворобливою дитиною, і, якби не загартовував себе, мені довелося б усе життя чахнути десь за столом над паперами. Та я вчасно зрозумів, що в таких умовах умер би з нудьги».

Багато годин він просиджував над записами, у вільні хвилини сам лагодив свій одяг, прав, охоче готував для всіх обіди, якщо не був зайнятий науковими дослідженнями обчисленнями чи спостереженнями. Жадібно поглинав книжки, легко запам'ятовуючи найдрібніші деталі. Його цікавило все. Він хотів усе збагнути, всього навчитися. Амундсен міг, наприклад, годинами розпитувати мене про наукові проблеми біології. Вечорами охоче бував у нашому товаристві. Слухати його було дуже цікаво, а розповідати він міг без кінця. В кожному учасникові нашої експедиції він умів збудити інтерес до якоїсь справи. Мав щодо цього незвичайні здібності, я сказав би, талант. Він міг би бути чудовим педагогом, улюбленцем студентів. Якщо хтось добивався успіху в роботі, він не шкодував похвали, цілком слушно вважаючи, що ніщо так не спонукає до праці, як заохочення. Ми всім серцем любили свого керівника, безоглядно корилися йому і всіляко старалися, щоб ніколи нічим не завдати йому прикрості.

Таланти Амундсена цінувалися тут ще більше, бо ми в цих пустельних місцях, без радіо, були повністю відрізані од світу. Він умів також тримати людей в шорах. Дбав про чистоту не тільки в буквальному розумінні: на «Мод» ніколи не пролунало жодного слова чи речення, яких не можна було б повторити у неділю вранці, виходячи з церкви. Хоч ні Руал Амундсен, ні інші члени експедиції не були похмурими людьми. Навпаки, на судні завжди, за будь-яких