Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

піднімав її все вище й вище, повертав, згинав і, перемагаючи страшенний біль, заставляв її діяти.

— Не кожен витримав би таке кінське лікування, — з подивом казав Вістінг.

Крім нього, ніхто не знав про ці вправи.

Одначе наслідки лікування були чудові. За кілька місяців терпеливий пацієнт уже вільно володів рукою. А через три роки відомий рентгенолог в Сіетлі, розглядаючи знімки поламаного плеча Руала, був просто вражений.

— Я не вірю в чудеса, капітане, але тут як лікар констатую чудо. Медицина була б неспроможна повернути вашій правій руці колишню рухомість. А тепер признайтеся: скільки морфію вн вжили, розробляючи цей суглоб?

Амундсен холодно подивився на лікаря.

— Морфію? Я перестав би поважати себе, якби наважився вдатись до нього. Біль був пекельний. Та це дрібниця. Людська злість дужча за біль.

Команда «Мод» на Чукотці. Третій зліва Геннадій Олонкін. У центрі — Оскар Вістінг.

НЕВЖЕ ВСІ ЛИХІ СИЛИ ЗАПОВЗЯЛИСЬ НА НЬОГО?

Перша зимівля в Модхавні була невдала для Амундсена. Фортуна, здавалося, зовсім відвернулась від нього.

Десь через місяць після страшної пригоди з ведмедем керівник експедиції кілька годин провів за роботою в магнітному павільйоні. Підвішена до стелі гасова лампа горіла яскраво, але цього разу в Руала, як ніколи, боліли очі. Він усе бачив неначе в тумані. Заглиблений в обчислення, Амундсен довго не звертав уваги на втому. Та ось почали вже уриватись і плутатися думки, щораз повільніші ставали рухи. Він уже ледве добрався до дверей. Хвиля морозного повітря освіжила його, і йому полегшало, але з серцем, на яке він досі ніколи не скаржився, робилося щось дивне: воно то завмирало, то починало так гупати, ніби хотіло вирватися з грудей.

Ці прояви хвороби не на жарт перелякали Вістінга. Однак він не сказав Амундсену про те, що отруєння вуглекислим газом може мати непоправні наслідки. Герметичні двері й стіни обсерваторії не пропускали свіжого повітря, ніякої вентиляції не було, а лампа, поглинаючи кисень, виділяла велику кількість перегару. Проте загартований організм Амундсена витримав і це випробування. А втім, може, й тут передусім перемогла його сильна воля. Він вважав, що керівник експедиції не повинен виявляти слабкості.

Мінливість долі й нещасні випадки ні в чому не змінили усталеного способу життя в полярному таборі. Всі прилади працювали нормально, виміри провадилися регулярно, у визначені терміни. Але більше, ніж неприємні приступи серцебиття, непокоїла Амундсена поведінка одного з учасників експедиції, Тессена. Молодий, сміливий і енергійний моряк раптом посмутнів і замкнувся в собі, став сторонитися товариства, роздратовано відповідав на запитання. Хоч і далі Тессеп старанно виконував доручення, видно було, що він чимось пригнічепий і думки його десь дуже далеко.

Такі симптоми Амундсену вже доводилося спостерігати під час плавания на «Бельжіці». Це була полярна хвороба. Він знав, що вона, мов зараза, легко передається іншим. Це таїло в собі неабияку загрозу. Настав нарешті день, коли Тессеп без будь-якої причини почав сваритися з товаришами.

— Капітане, я хочу вернутися додому! — заявив він. — Мій мозок перетворився в лід. Мене охоплює шаленство, коли подумаю, що, можливо, доведеться гибіти серед оцих проклятих льодів ще хтозна-скільки років. Відпустіть мене. Я добре ходжу на лижах і дістанусь до острова Діксон, а якщо треба, то й до самого Архангельська. Аби тільки якнайдалі звідси! Більше я тут не витримаю!

— Не буду затримувати тебе. Але ти підеш не сам: це небезпечпо. Хтось має тебе супроводжувати. Кнутсен також казав, що хоче бачити замість криги щось інше. Я дам вам собачу упряжку й харчів на дорогу до Діксона. Заодно, візьмете з собою наші звіти, листи й нотатки про наслідки деяких наукових спостережень.

Так і зробили.

«…Тессен навіть ні разу не оглянувся, коли ми вийшли їх проводжати, — з прикрістю писав Амундсен. — До цього часу успіх моїх експедицій великою мірою залежав від вдалого добору людей. Невже я тепер почав помилятися? От не думав, що коли-небудь мені доведеться ставити собі такі запитання».

А ще через кілька днів, після того як було урочисто відсвятковано річницю закладки зимового табору, «Мод» нарешті вирвалася із льодової пастки і вийшла на воду. Амундсен з радістю вслухався у чітке, рівномірне, могутнє гудіння двигуна. Це гудіння гнало усякі сумніви й заспокоювало. Заокруглений корпус судна легко розсовував крижини, і вони слухняно ковзали вздовж бортів. Але радість тривала недовго. Біля гирла річки Лени море зовсім побіліло, а поблизу Новосибірських островів льодові поля з кожним днем стали змикатися щільніше, і швидкість судна катастрофічно падала. Поблизу острова Айон «Мод» зупинилась. Почалася друга вимушена зимівля. Почалася передчасно, всупереч сподіванням Амундсена.

«Витримка — одна з найважливіших якостей полярника», — не раз повторював собі Амундсен, але як важко було здобутися на неї! З роками в нього став збавлятися невичерпний, здавалося б, запас витримки, якою він пишався замолоду. Його пожирала жадоба діяльності, що штовхала на вчинки, про які він потім гірко шкодував. Зміна курсу цієї полярної експедиції, що мала стати його лебединою піснею, як виявилося, була помилковою. Вирушивши вздовж сибірського узбережжя, Амундсен рискував значно більше, ніж коли б підійшов до Берінгової протоки з Тихого океану, як і намічав раніше. Однак цієї помилки вже не можна було виправити. Він надто пізно усвідомив це і тепер повинен був зробити все, щоб, не зважаючи на перешкоди, досягти поставленої мети. У цій важкій ситуації, в якій опинилась експедиція, треба було спішно сповістити в Норвегію про місце вимушеної стоянки «Мод».

Через кілька днів після зупинки судна троє полярників на чолі з Вістінгом вирушили на лижах за собачою упряжкою до найближчої радіостанції, що знаходилася на відстані двох тисяч