Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

Як і п'ятнадцять років тому на острові Принца Уельського, закладати станцію почали із спорудження магнітного павільйону. Тут раз у раз чулося: «Пам'ятаєш?»

Крім Хельмера Хансена, серед десятьох осіб, членів екіпажу «Мод», було ще двоє давніх соратників Амундсена: вітрильний майстер Рьонне, що плавав раніше на «Фрамі», і вірний Вістінг, учасник походу до Південного полюса, всією душею відданий Амундсену. В цю експедицію Амундсен уперше взяв науковця — молодого доктора природничих наук Харальда Свердрупа. Маючи різносторонні здібності, доктор чудово розумівся також на кулінарії і суперничав з Руалом у приготуванні страв. А готувати було з чого, свіжого м'яса не бракувало. Модхавн лежав на шляху кочувань білих ведмедів, що приходили сюди з півострова Таймир. У перший же день полярники без особливих труднощів уполювали п'ять величезних ведмедів і тепер мали запас м'яса на цілу зиму.

— Окороки для нас, решту — собакам. Печінку одразу в ополонку: нехай її краще їсть риба, або ж закопати в кризі, — розпорядився Амундсен і, помітивши здивування Свердрупа, докипув: — Ви, науковці, певпо, не знаєте, що це пекельна отрута. Ведмежої печінки не візьме в рот жоден ескімос, хоч би який він був голодний, не споживає її жоден звір. Досить з'їсти хоча б невеличкий шматочок, — і починається головний біль, рвота, запаморочення, підвищується температура, лущиться шкіра на долонях і злазить шматками. Не відходьте від судна без зброї! — наказував він товаришам, боячись, щоб не сталося нещасного випадку. І все одно у Модхавні не обійшлося без пригод.

Одного ранку на судні залишилися тільки Вістінг і Амундсен.

— Я піду прогулятися. А ти випусти собак, нехай теж трохи побігають на кризі, — сказав Амундсен і, взявши на руки улюблену суку Сварт, котра за кілька днів мала ощенитися, почав обережно спускатись по трапу.

Із випущеної на волю зграї раптом вирвався другий його улюбленець, величезний Якоб. Радісно скавулячи, він кинувся до свого хазяїна і збив його з ніг. Не маючи змоги вхопитися за поручні, Амундсен упав на кригу з триметрової висоти. Якийсь час він нерухомо лежав, перемагаючи страшенний біль, потім за допомогою переляканого Вістінга піднявся на палубу і примусив себе усміхнутися йому. Моряк, не роздумуючи, розрізав ножем куртку свого керівника, светр, сорочку, і в нього мороз пішов поза спиною: подвійний перелом правого плеча. На «Мод» не було лікаря. Його обов'язки виконував Вістінг, який пройшов кількамісячний курс навчання у Крістіанії. Там, в одному з госпіталів, під керівництвом хірурга, він швидко навчився вправляти поламані кістки і обробляти рани. Але тут довелося робити все самому, і до того ж негайно. Краплі поту спливали йому по обличчю, він насилу стримував тремтіння великих, мов буханці, своїх рук, з'єднуючи кістки, накладаючи шину, а потім обережно, як дуже дбайлива медсестра, бинтуючи миттю розпухле плече. Він знав, що кожен дотик завдає гострого болю потерпілому, і занепокоєно поглядав на його бліде напружене обличчя й затиснуті уста. Але з них не прохопилося жодного слова скарги.

Руку довелося носити на перев'язі. Проте Амундсен не сидів без діла. Він щодня навідувався до товаришів, які наполегливо працювали: давав поради, робив зауваження, когось за щось картав, когось хвалив і, де тільки міг, охоче допомагав здоровою рукою. Не припинив і своїх тривалих ранкових прогулянок, не зважаючи ні на яку погоду — чи то мороз, чи туман.

— Чому я маю позбавляти себе, — казав він, — цих чудових, найприємніших хвилин, коли так легко йти, а розігнана швидкою ходою кров змушує ліпше працювати мозок, коли з'являються мудрі думки, правильні рішення, народжуються найсміливіші плани!

Після випадку з Якобом минуло п'ять тижнів. Перед тим днем, коли Вістінг збирався урочисто зняти шину, Свердруп, як тільки Амундсен пішов прогулятися, вирішив приготувати сюрприз — розкішний обід.

Якоб, як завжди, кружляв навколо Амундсена, незграбно підскакував і бігав туди-сюди. Раптом пес зупинився, став неспокійно нюшкувати і, голосно загавкавши, кинувся між тороси. А за хвилину він, притиснувши вуха і так втягнувшись у бігу, що черкав животом сніг, помчав назад до судна. Вслід за ним з-за крижаної брили вискочила велика біла ведмедиця. Побачивши Амундсена, вона враз спинилася і, здивована, сіла на снігу. Заскочені несподіваною зустріччю, людина і звір втупилися одне в одного. Зненацька грізний рев струсонув повітря — ведмедиця стала на задні лапи. Це був величезний, страшний звір. Амундсен стрімголов кинувся тікати, відчуваючи на шиї гаряче дихання ведмедиці. І в ту мить, коли він, уже добігши до штормтрапа, вхопився рукою за поручень, страшенної сили удар звалив його на лід. «Кінець!» — майнуло в голові. Він не раз бачив, як під ударом ведмежої лапи лускав череп тюленя.

Так само, напевне, закінчилося б і його життя, якби не Якоб. Пес устиг уже пробігти велике коло і тепер люто гавкав на ведмежа, що заховалося в торосах. Почувши його жалібний писк, самиця кинулась обороняти своє дитя і погналася за собакою.

— Рушницю! — заволав Амундсен, видряпуючись по трапу на палубу. Вістінг перший вхопив карабін і шугонув униз. Ведмедиця на мить завагалася і кинулась на нього. У Вістінга не було навіть часу прицілитися, він натиснув на спусковий гачок, та замість пострілу почув тільки, як сухо клацнув курок.

— Рушницю! — не своїм голосом загорлав Вістінг. Несамовитий крик приголомшив звіра. І цього було досить: в ту мить підоспів Свердруп. Гримнув постріл.

У кают-компанії Амундсена оточила вся перестрашена команда корабля. На щастя, хворе плече не потерпіло. Упавши, Руал зламав тільки кістку зап'ястя. Знявши з пораненого пошматовану куртку, Вістінг жахнувся: пазурі ведмедиці роздерли хутро, одяг, білизну і проорали на тілі глибокі криваві борозни.

«Щоб догнати білого ведмедя, треба бігти щодуху, але коли сам тікаєш від роз'ярілої ведмедиці, у тебе немов виростають крила. Цього дня смерть була зовсім близько», — занотував Амундсен.

Не зважаючи на теплі ванни й масажі Вістінга, Амундсен довго не міг володіти правою рукою. Йому набридло, що м'язи не підкоряються, і він вирішив змусити їх бути слухняними. Замкнувшись у каюті, Амундсен почав робити спеціальну гімнастику: здоровою рукою розминав хвору, щодня