Валентин Лукіч Чемеріс - В сузір’ї Дракона

страх. Змусити хворого, аби він подивився на себе збоку. Тоді жахіття минає. Але його не просто позбутися. Чи хоча б зняти — методом релаксації. Проте цей прийом треба знати і вміти ним користуватися. Фобії бувають досить тривалими і в пацієнта виникають так звані панічні атаки. Тоді його треба лікувати не лише психотерапією, а й також ліками. (Гоголя, між іншим, ніхто й ніколи не лікував). Вони знімають збудження в зоні головного мозку. Але складність полягає в тому, що фобій надто багато. В більшості це страх закритого і відкритого простору, ляк смерті, перебування (поїздки) в транспорті, ліфті, панічна боязнь навіть мишей, страхота від вогню чи води, ляк перед темрявою або страх залишитися одному, загубитися… Особливо серйозна фобія — це страх смерті (яка — бійся її чи не бійся, — а все одно до кожного прийде у визначений йому час і з цим треба змиритися раз і назавжди!). Тоді крижаніє душа і не хочеться жити. Стає просто страшно жити. Людина опиняється в полоні жахів. Або впадає в депресію і тоді навіть боїться вийти на вулицю. Чи хоча б глянути у вікно, дзеркало… За такого стану в людини різко підвищується серцевий ритм, звужуються судини, з’являється відчуття тривоги, піднімаються тиск, м’язовий тонус. А найгірше — вигулькує панічний жах-жахенний, який може привести до серцевого нападу і навіть до летального кінця. (Якщо хтось, наприклад, жахається води, то може й потонути. Від страхоти). Значна частина страхів сьогодні — це страх втратити роботу, а з нею й засоби до існування, ляк перед хворобами тощо. Людина губиться в цьому світі, не знає, як їй поводитись і тоді виникає стійкий невроз. За ним, як наслідок — депресія.

Мова йде не лише про звичайних, пересічних людей (фобіями страждають з дитинства й до старості) — у великих теж свої страхів’я-страховиддя. Свої химери й почвари. Наполеон, наприклад, боявся білих коней (а втім, це дві фобії: ляк перед білими кіньми — гіппофобія і боязнь білого кольору — лейкофобія), Петро Перший — вільного простору, а тому відчував себе кепсько у великих приміщеннях з високою стелею. Це екофобія і спацеофобія — страх свого будинку і порожніх просторів. (На противагу цій фобії існує ляк перед тісними приміщеннями, звуженим простором). Сталін страждав токсикофобією — панічно боявся отруєння. Чи авіаперельотів — авіафобія. Будучи головнокомандувачем, він жодного разу так і не побував на фронті. А коли вирушав у Потсдам на мирну конференцію, його поїзд охороняли 8 бронепоїздів і 17 тисяч бійців НКВС!

Микола Врубель, видатний художник, боявся жінок, які йому… подобалися (калігінефобія). Гублячись перед предметом свого захоплення, він вдавався — оскільки природа вимагала свого — до послуг проституток. Але біда рідко ходить одна, вона веде за собою іншу біду. Так і сталося з Врубелем. Від однієї з панельних дівок він підхопив сифіліс, що й довів його до втрати зору та божевілля..

Микола Васильович, як уже зазначалося, страждав татефобією — боявся бути живим похованим. У стані летаргійного, наприклад, сну. Цей страх у нього був таким болісним і нав’язливим (та ще за його бурхливої творчої фантазії!), що він неодноразово нагадував ховати його тільки тоді, коли вже з’являться ознаки явного тліну… (Невже й справді душеприказники знехтували останньою волею письменника — чи сприйнявши її за примху або дур? — і поховали його, коли на тілі ще не з’явилося жодних ознак смерті? Себто живим?).

Гоголь чи не з малих літ боявся смерті. А після того, як у 1852 році в лютому негадано померла сестра поета М. М. Язикова Катерина Михайлівна, Гоголь (а він дружив з небіжчицею з дитинства, дуже її любив і вважав поетову сестру найнезвичайнішою жінкою з усіх тих жінок, яких він зустрічав у житті), засмучений її кончиною, раптом заявив своєму духовнику:

— На мене найшов страх смерті!

І з того дня все його життя різко змінилося — в гірший бік.

З ним постійно спілкувався московський лікар О. Т. Тарасенков (пізніше він стане відомий як автор нарису «Останні дні М. В. Гоголя», що буде у 1856 році опублікований в «Отечественных записках», а потім вийде окремою збіркою в 1902 році), але й він, досвідчений ескулап, так і не зміг встановити діагноз хвороби великого письменника. (Як дехто вважає, він просто утримався від діагностичної оцінки хвороби свого знаменитого підопічного — з етичних, очевидно, міркувань). Так ось він засвідчив: в ніч з 11 на 12 лютого 1852 року письменник спалив чи не всі свої рукописи, які мав гроші — велів роздати жебракам — і почав готуватися до смерті. Звідтоді він перестав розмовляти, лише прохав, аби його лишили самого, відвертався до стіни й лежав так непорушно годинами. Їсти вже нічого не міг, але вважали, що то він просто відмовляється. За свідченням Тарасенкова, вигляд М. В. мав просто жахливий — шкіра та кості, очі глибоко запали, пульс тільки-тільки відчувався, голос — ледь чутний. І йому важко було повернути в роті язиком… Він виглядав смерті, чекав її щомиті, як щомиті бажав собі кінця і Та, що з косою, як називають опрягу в Україні, не забарилася з’явитися. Вона охоче йде до тих, хто, втративши охоту до життя, починає її виглядати… Тарасенков обережно визначив хворобу письменника як соматичну, тобто тілесну. (Від грецьк. сома — тіло).

Бачачи таке, друзі письменника почали спішно запрошувати до нього різних медичних світил. 18 лютого з’явився відомий московський терапевт-клініцист професор Московського університету Овер. Проте, оглянувши пацієнта, він чомусь уник рекомендацій. Лише обмежився нічого не значущою порадою не давати хворому… вина. (Його пробували давати письменнику для апетиту), інше світило, професор судової медицини Московського університету порадив, аби змусити хворого хоч щось їсти, лікувати його магнетизуванням — гіпнозом. Та коли з’явився спеціаліст із гіпнозу, хворий ледь чутно попрохав не робити цього і його залишили в спокої. Потім з’явився ще один знаний професор. Аби встановити діагноз, він пребадьоро заходився розпитувати письменника, що та як у нього болить, але той не зронив у відповідь жодного слова. Дивився