Олександр Дюма - Три мушкетери

вони не могли йому протидіяти, — хоч і не дістало загального схвалення, а перейшло все-таки з царини теорії в практику. А втім, кардинальські листи робили свою справу. Ці листи нагадували чоловікам, що приречені на смерть діти, жінки й старі — то їхні сини, дружини та батьки; що було б куди справедливіше, аби всі розділяли загальну біду, бо тоді спільне лихо спонукало б ла-рошельців до одностайних рішень.

Листи спричинилися саме до тих наслідків, на які сподівався їх автор: вони схилили багатьох ла-рошельців вступити в сепаратні переговори з королівським військом.

Але якраз у той час, коли кардинал уже бачив, що винайдений ним захід починає приносити свої плоди, і радів, що так вдало застосував його, один з мешканців Ла-Рошелі, котрий зумів перейти лінію королівських військ, — самому тільки Богові відомо, як йому пощастило обдурити пильність Бассомп'єра, Шомбера та герцога Ангулемського, за якими, в свою чергу, пильно стежив кардинал, — отож, повторюємо, один з мешканців Ла-Рошелі пробрався до міста просто з Портсмута й повідомив: він бачив там великий флот, готовий підняти вітрила не пізніше, ніж за тиждень. Понад те, Бекінгем сповіщав мера, що воєнний союз проти Франції от-от буде, нарешті, підписаний і що англійські, імперські[219] та іспанські війська водночас почнуть наступ на французьке королівство. Цей лист читали на всіх майданах міста, копії з нього розвісили на перехрестях вулиць, і навіть ті, хто почав вести переговори з королівським військом, припинили їх, вирішивши діждатися обіцяної допомоги.

Ця несподівана обставина збудила в Рішельє колишній неспокій і мимоволі змусила його знову звернути свій погляд на той бік моря.

Тим часом королівське військо, зовсім не думаючи про турботи, що обсіли його єдиного справжнього володаря, досить безжурно збавляло час. Ні провіанту, ні грошей у таборі не бракувало. Цілі роти й полки змагалися між собою в завзятті й веселощах. Ловити шпигунів і вішати їх, влаштовувати відчайдушні експедиції на дамбу або на море, затівати найбезрозсудніші вилазки й холоднокровно здійснювати їх — ось як проводили вояки дні, що так довго тяглися не тільки для ла-рошельців, знеможених від голоду й безнастанних тривог, а й для кардинала, що вперто будував фортифікаційні споруди.

Іноді, коли кардинал, який завжди їздив верхи, наче звичайнісінький кіннотник, подумки вдивлявся в ці укріплення, що їх, всупереч усім сподіванням, так довго споруджували під його керівництвом інженери, котрих Рішельє наказав зібрати з усіх кінців Франції, — він випадково зустрічав мушкетера з полку де Тревіля. Кардинал під'їздив до нього, приглядався й, не признавши в мушкетерові жодного з наших чотирьох друзів, звертав на щось інше свої гострі очі та допитливий розум.

Одного разу, пригнічений смертельною тугою, не сподіваючись більше на переговори з містом і досі не маючи відомостей з Англії, кардинал без будь-якої певної мети виїхав з дому в супроводі Каюзака та Ля Удиньєра й, віддавшись у владу неосяжності своїх дум та милуючись неосяжністю океану, рушив уздовж піщаного берега. Неспішно піднявшися на пагорбок, він раптом помітив недалеко за живоплотом сімох чоловіків, що, розкидавши навколо порожні пляшки, лежали на піску й грілися в променях ще досить скупого в цю пору року сонця. Четверо з них були наші мушкетери; вони зібралися, аби послухати листа, щойно одержаного одним з них. Цей лист видавався їм таким важливим, що задля нього вони навіть покинули на барабані приготовані для гри карти й кості.

Троє інших зішкрібали смолу з шийки величезної, обплетеної соломою пляшки коліурського вина. Це були слуги наших героїв.

Кардинал, як ми вже сказали, був у поганому настрої, а коли це з ним траплялося, то ніщо так його не гнівило, як веселощі інших. До того ж, він мав дивне упередження, вважаючи, що причиною веселощів інших є саме те, що засмучує його самого. Отож він зробив Каюзакові й Ля Удиньєрові знак зупинитися, зійшов з коня й попрямував до реготунів, сподіваючись, що пісок заглушить шум його кроків, живопліт сховає його самого і він без перешкод підслухає бодай кілька слів з розмови, напевне, дуже цікавої. Підійшовши ближче до живоплоту, Рішельє впізнав вимову гасконця. А що раніше він розгледів саме мушкетерів, то й не мав тепер жодного сумніву: троє інших — це ті, кого називають нерозлучними друзями, — Атос, Портос та Араміс.

Неважко зрозуміти, що при цьому відкритті кардиналові ще дужче закортіло почути їхню розмову. Очі його набули дивного виразу, і він котячою ходою нечутно підкрався до живоплоту. Та ледве він устиг вловити кілька звуків, не розібравши до пуття жодного окремого слова, як лункий і уривчастий крик примусив його здригнутися.

— Офіцер! — вигукнув Грімо.

Мушкетери й собі підвели голови.

— Ви, здається, заговорили, негіднику, — сказав Атос, підвівшись на лікті й змірявши Грімо гнівним поглядом.

Грімо мовчки тицьнув пальцем у бік живоплоту, сповіщаючи про появу кардинала та його почту.

Мушкетери враз зірвались на рівні ноги й шанобливо вклонилися. Кардинал ледве стримував лють.

— Здається, панове мушкетери наказують охороняти себе! — мовив він. — Чи не підходять, бува, по суходолу англійці, чи, може, мушкетери вважають себе старшими офіцерами?

— Ваша світлосте, — озвався Атос, бо серед усіх тільки він зберіг спокій та холоднокровність справжнього вельможі, що ніколи його не зраджували, — ваша світлосте, мушкетери у вільний від служби час п'ють вино й грають у кості, але для своїх слуг вони завжди лишаються офіцерами вельми високого рангу.

— Слуги! — пробурмотів кардинал. — Слуги, яким наказано попереджати своїх панів, коли хтось проходить повз них, вже не слуги, а вартові.

— А втім, ваше високопреосвященство, ви самі добре бачите: якби ми не вдалися до цієї перестороги, то були б позбавлені змоги засвідчити вам нашу пошану й подякувати за те, що ви ласкаво погодились з'єднати нас усіх разом. Д'Артаньяне, — вів далі Атос, — адже ви оце говорили, що дуже хотіли б знайти нагоду висловити його світлості свою подяку. Така нагода трапилася — скористайтесь із неї.

Ці слова були сказані з тим непохитним спокоєм, який відзначав Атоса в хвилини небезпеки, і з тією надзвичайною чемністю, яка робила його в певні хвилини величнішим, ніж природжені королі.

Д'Артаньян підійшов і пробелькотів кілька слів подяки, які, проте, застрягли у нього в горлі під похмурим поглядом кардинала.

— Однаково, панове, — мовив Рішельє, якого зауваження Атоса анітрохи не похитнуло в намірі з'ясувати обставини, — однаково, панове, я не люблю, коли прості солдати, тільки тому, що вони служать у привілейованому полку, вдають із себе вельможних панів. Вони повинні дотримуватись дисципліни, обов'язкової для всіх.

Атос вислухав кардинала