Стендаль - Червоне і чорне

це терзало його душу. «І, звичайно, він щохвилини повторює моє прізвище!» Ця думка була для нього гірша, ніж смерть. Він кілька разів протягом години посилав одного відданого йому тюремного ключаря подивитись, чи піп і досі стоїть проти брами.

— Пане, він стоїть навколішках у болоті, — казав йому щоразу ключар, — голосно молиться і проказує літанії за спасіння вашої душі…

«От негідник!» — подумав Жульєн. В цю хвилину він почув глухий гомін народу, що підхоплював молитви. Обурення його дійшло до краю, коли він помітив, що й сам ключар ворушить губами, повторюючи латинські слова.

— Там уже починають говорити, — додав ключар, — що у вас, мабуть, зовсім кам'яне серце, коли ви відмовляєтесь від допомоги такого святого чоловіка.

— О моя Батьківщино! Скільки в тобі ще варварства! — вигукнув Жюльєн, не тямлячи себе від люті, і він продовжував вголос міркувати, забувши про присутність ключаря. — Цей піп хоче потрапити на сторінки газет, І він таки доможеться свого. Ах, кляті провінціали! В Парижі мені не довелося б зазнати такого приниження, Там і дурисвіти — люди вміліші.

— Впустіть сюди цього святого, — сказав він нарешті ключареві, і лоб його зросився потом.

Ключар перехрестився і з радістю пішов.

Святий отець, як виявилось, був неймовірно потворною і страшенно брудною істотою. Надворі йшов холодний дощ, і від цього в казематі було зовсім темно й ще більше відчувалася вогкість. Піп поліз до Жюльєна в обійми і, звертаючись до нього з умовлянням, мало не пустив сльозу. Підле лицемірство його впадало в око. Ніколи в житті не відчував Жюльєн такої люті.

Не минуло й чверті години після того, як увійшов священик, а Жюльєн уже почував себе жалюгідним боягу8ом. Вперше смерть з'явилась перед ним, як щось жахливе. Він уявив собі, як тіло його почне розкладатись через два дні після страти… і таке інше, і таке інше.

Він почував, що ось-ось зрадить себе, виявивши свою малодушність, або кинеться на цього попа й задушить його власним ланцюжком, коли раптом йому спало на думку попросити святого отця негайно відслужити за нього добру обідню за сорок франків.

Було вже близько полудня, отже, піп забрався геть.

ХLIV

Як тільки він вийшов, Жюльєн розридався; він плакав довго і плакав через те, що якби пані де Реналь була В Безансоні, він признався б їй у своїй малодушності.

І в той час, коли він був охоплений журбою, що його коханої немає з ним, він почув кроки Матильди.

«Найгірше у в'язниці те, — подумав він, — що не можна замкнути своїх дверей».

Все, що казала йому Матильда, тільки дратувало його.

Вона розповіла йому, що в день суду пан де Вально, маючи в кишені призначення на посаду префекта, вирішив обдурити пана де Фрілера і потішити себе, засудивши Жюльєна на смерть.

— «Що це спало на думку вашому другові, — сказав мені тільки що пан де Фрілер, — в збуджувати й дратувати дрібну чванливість цієї міщанської аристократії! Навіщо говорив він про касти? Він сам підказав їм, що вони мусять робити в своїх політичних інтересах, ці йолопи й не думали про це і вже готові були пустити сльозу. Але кастові інтереси заслонили в їхніх очах жах смертного вироку. Треба визнати, що пан Сорель дуже наївний у справах. Якщо нам не вдасться виклопотати йому помилування, смерть його буде свого роду самогубством…»

Матильда не могла розказати Жюльєнові те, чого вона й сама ще не підозрівала, а саме: абат де Фрілер, бачивши, що Жюльєн — людина кінчена, вважав за корисне для своїх честолюбних намірів прикласти всіх зусиль, щоб стати його наступником.

Жюльєн, ледве стримуючи свою безсилу лють і досаду, сказав Матильді:

— Підіть відслужіть обідню за спасіння моєї душі і дайте мені хоч хвилину спокою.

Матильда, що вже й так мучилась ревнощами через відвідини пані де Реналь, дізнавшись про її від'їзд, зрозуміла причину поганого настрою Жюльєна і розридалась.

Горе її було щире; Жюльєн бачив це і тільки ще більше дратувався. Він відчув непереборну потребу лишитись на самоті, але як цього домогтись?

Нарешті Матильда, після марних умовлянь і спроб пом'якшити його, пішла; але майже негайно з'явився Фуке.

— Мені треба побути самому, — сказав Жюльєн цьому відданому другові і, побачивши, що той стоїть у нерішучості, додав: — Я обмірковую прохання про помилування… До речі, зроби мені ласку, ніколи не говори зі мною про смерть. Коли мені в той день будуть потрібні якісь особливі послуги, я сам тобі скажу.

Коли Жюльєн нарешті залишився на самоті, він відчув себе ще більш пригніченим і малодушним, ніж раніше. Останні сили, які ще збереглися в цій знесиленій душі, були вичерпані зусиллями приховати свій стан від мадемуазель де Ла-Моль і Фуке.

Надвечір його втішила одна думка:

«Якби цього ранку, в ту хвилину, коли смерть з'явилася переді мною в усій своїй бридоті, мене повели на страту, очі юрби збудили б моє честолюбство; хода моя була б, можливо, трохи напружена, як у несміливого фата, що входить у салон. Дехто з проникливих людей, якби такі знайшлися серед провінціалів, могли б здогадатися про мою малодушність… але ніхто її не побачив би».

І він відчув деяке полегшення. «Тепер я боягуз, — повторював він собі, — але ніхто не дізнається про це.

На другий день його чекала нова, чи не найбільша неприємність. Він уже давно знав, що батько збирається його відвідати. Цього ранку, коли Жюльєн іще спав, старий сивоволосий тесляр з'явився у його казематі.

Жульєн занепав духом, він чекав найтяжчих докорів. На довершення його терзань, вія цього ранку гірко докоряв собі за те, що не любить батька.

«Доля звела нас на землі докупи, — думав він, поки ключар прибирав сяк-так у камері, — а ми зробили стільки Ела один одному, що більше й бути не може. Тепер, перед смертю, він прийшов завдати мені останнього удару».

Суворі докори старого посипались на нього зараз же, як тільки вони залишились удвох, без свідків.

Жюльєн не міг стримати сліз. «Яка ганебна малодушність! — казав він сам до себе з люттю. — Він скрізь тепер роздзвонить про те, що я боягуз; як тріумфуватимуть Вально і всі ці жалюгідні лицеміри, що панують у Вер’єрі! Адже це могутні люди у Франції; в їхніх руках усі суспільні блага, всі переваги. До цього часу я принаймні міг сказати собі: хай вони загрібають гроші, хай користуються всіма почестями. Зате в мене мужнє серце. Але тепер у них є свідок, якому всі повірять і який