Віктор Гюго - Знедолені

Старий відчинив шафу й довго роздивлявся книги, наче батько, змушений віддати на смерть котрогось зі своїх дітей; нарешті узяв одну під пахву й вийшов. Через дві години він повернувся без книжки, поклав на стіл тридцять су і сказав:

— Ось вам на обід.

У той день тітка Плутарх помітила, що погідне обличчя старого заволоклося тінню, яка вже з нього й не сходила. Бо завтра, і післязавтра, і щодня все треба було починати спочатку. Старий Мабеф виходив із дому з книжкою, а повертався зі срібною монетою. Коли букіністи побачили, що він змушений продавати, вони стали брати в нього за двадцять су те, що він придбав за двадцять франків. І часто в того ж таки книгаря. Том за томом уся бібліотека перейшла до них. Іноді старий казав: «Зрештою, мені вже вісімдесят років», — наче сподівався померти раніше, ніж закінчаться його книжки.

Його смуток дедалі зростав. Щовечора перед сном він узяв собі за звичку прочитувати по кілька сторінок із Діогена Лаерція. У нього не було тепер іншої радості. Так збігло кілька тижнів. Несподівано матуся Плутарх захворіла. Одного дня лікар виписав дуже дорогі ліки. Крім того, хвороба посилювалася, треба було наймати доглядальницю. Старий Мабеф відчинив шафу. Вона була порожня. Там не лишилося жодної книжки, крім Діогена Лаерція.

Мабеф сунув унікальний том під пахву й вийшов. Це було 4 червня 1832 року. Він попрямував до застави Сен-Жак, де тепер торгував книжками спадкоємець Руайоля, й повернувся із сотнею франків. Старий поклав стовпчик п’ятифранкових монет на нічний столик служниці й пішов до своєї кімнати, не мовивши й слова.

Наступного дня він іще вдосвіта сів на перекинуту тумбу в своєму садочку, і через тин можна було бачити, як він нерухомо сидить з опущеною головою, втупивши невидющий погляд у занедбані грядки. Час від часу пускався дощ, але старий, здавалося, цього не помічав. Пополудні з Парижа став долинати якийсь незвичайний шум. Це скидалося на стрілянину і крики людської юрби.

Старий Мабеф підвів голову. Побачивши садівника, який проходив мимо з лопатою на плечі, він запитав.

— Що там за гамір?

— Заколот, — спокійно відповів той.

— Який заколот?

— Народ бунтує. Б’ються з військом.

— А чого б’ються?

— Хіба я знаю? — кинув садівник.

— З якого це боку? — допитувався Мабеф.

— Десь біля Арсеналу.

Старий Мабеф зайшов до себе, надів капелюха, машинально пошукав книжку, щоб сунути собі під пахву, нічого не знайшов і, сказавши: «А, я й забув!» — вийшов на вулицю з розгубленим виглядом.

Книга дев’ята

5 червня 1832 року

Хоч протягом трьох місяців пошесть холери остуджувала гарячі голови, сповнюючи душі людей похмурим заціпенінням, навесні 1832 року Париж був давно готовий до вибуху. В якомусь розумінні велике місто скидається на гарматне жерло: коли гармата заряджена, досить однієї іскри, щоб ударив постріл. У червні 1832 року такою іскрою стала смерть генерала Ламарка.

Ламарк був чоловік дії і доброї слави. За часів Імперії він відзначився хоробрістю, за часів Реставрації — красномовністю. Народ любив його за те, що він сміливо дивився в майбутнє, а юрба — за те, що добре служив імператорові. Помираючи, він притискав до грудей шпагу — почесну нагороду, отриману ним у часи Ста днів. Наполеон помер зі словом «армія» на устах, Ламарк — зі словом «батьківщина».

Його близька смерть лякала народ, як велика втрата, а уряд — як привід до заколоту. Так воно й сталося.

Напередодні й уранці 5 червня — день, призначений для похорону Ламарка, — Сент-Антуанське передмістя, де мав проходити поховальний кортеж, набуло грізного вигляду. Заплутаний лабіринт вулиць сповнився глухим гомоном юрби. Кожен озброювався як міг.

Отож 5 червня похоронний кортеж генерала Ламарка перетинав Париж. Труну супроводжували два батальйони солдатів із барабанами, обтягнутими чорним крепом, з опущеними рушницями, десять тисяч національних гвардійців із шаблями на боці й артилерійські батареї Національної гвардії. Катафалк везла молодь, слідом ішли відставні офіцери з лавровими вітами в руках. Далі сунув незліченний натовп — збуджений, надзвичайно строкатий: члени товариства Друзів народу, студенти юридичного факультету, вигнанці всіх національностей; у повітрі майоріли іспанські, італійські, німецькі, польські прапори, довгі трикольорові знамена; діти вимахували зеленими гілочками; ішли каменярі та теслярі, що саме страйкували в ті дні, а також друкарі, яких можна було впізнати по паперових шапочках, ішли по двоє, по троє, галасуючи, вимахуючи палицями, а то й шаблями, ішли безладно, проте дружно, іноді юрбою, а іноді й колоною. З бічних алей бульварів, із дерев, із балконів, із вікон процесію проводжало безліч стривожених поглядів. Озброєна юрма проходила, юрма налякана — дивилась.

Пильно спостерігав за подіями й уряд. Він спостерігав, тримаючи руку на ефесі шпаги. На площі Людовика XV можна було бачити чотири ескадрони карабінерів у бойовій готовності, з повними патронташами, із зарядженими рушницями та мушкетами, із сурмачами попереду; в Латинському кварталі й поблизу Ботанічного саду — підрозділи Національної гвардії; на Винному ринку — ескадрони драгунів; на Гревській площі — половину дванадцятого полку легкої кавалерії, друга половина розташувалася на площі Бастилії; подвір’я Лувру заповнила артилерія. Решта військ чекали наказу в казармах, не рахуючи полків, що отаборилися в околицях Парижа. Занепокоєна влада тримала напоготові проти грізного натовпу двадцять чотири тисячі солдатів у самому Парижі й тридцять тисяч — у передмістях.

Від дому небіжчика процесія посувалася бульварами з якоюсь напруженою повільністю. Час від часу мрячило, проте натовп не помічав дощу. На площі Бастилії до кортежу приєдналися довгі ряди цікавих застрашливого вигляду, й погрозливе збудження сколихнуло натовп.

Чули, як один чоловік сказав іншому: «Бачиш отого з рудою борідкою? Він і скаже, коли треба буде стріляти».

Процесія минула площу Бастилії, пройшла понад каналом, перетнула невеликий місточок і дісталася еспланади Аустерліцького мосту. Тут вона зупинилася. Біля катафалка утворилося коло. Величезний натовп затих. Говорив Лафайєт, він прощався з Ламарком. То була зворушлива й урочиста хвилина, серця в усіх калатали. Зненацька в натовпі з’явився чорний вершник із червоним прапором у руках; інші казали, що він тримав списа, увінчаного червоним ковпаком.

Той червоний прапор зняв бурю і зник у ній. Від бульвару Бурдона до Аустерліцького мосту по юрмі прокотився шум, схожий на гуркіт морського прибою. Почулися гучні крики: «Ламарка в Пантеон! Лафайєта в ратушу!» Під схвальні вигуки натовпу молоді люди потягли Ламарків катафалк через Аустерліцький міст, а Лафайєта у фіакрі по Морландській набережній.

Тим часом на лівому березі муніципальна кавалерія посунула вперед і загородила міст, а на правому — драгуни відійшли