Джозеф Хеллер - Пастка-22

очей знову нервово заблистіли. Він схрестив безвольні долоні на колінах і сидів отак, майже не дихаючи і втупивши в підлогу понурий погляд, примирений з поразкою. Темні, довгі тіні косо падали від вікна. Йосаріан зосереджено дивився на майора, і ніхто з них навіть не ворухнувся, коли надворі різко загальмувала машина і швидкі кроки затупотіли до будинку.

— Ні, надія для вас є, — згадав Йосаріан з млявим припливом натхнення. — Вам міг би допомогти Майло. Він зараз впливовіший за полковника Каткарта і дещо мені заборгував.

Майор Денбі похитав головою і відповів невиразним тоном:

— Майло з полковником Каткартом тепер друзі. Він зробив полковника Каткарта віце-президентом і після війни обіцяє високу посаду.

— Тоді нам поможе колишній РПК Вінтерґрін! — вигукнув Йосаріан. — Він їх обох ненавидить, а це його добряче заведе.

Майор Денбі знову безрадісно похитав головою.

— На минулому тижні Майло та колишній РПК Вінтерґрін об’єднались. Тепер вони партнери в «Підприємстві М і М».

— Отже, надії в нас немає?

— Немає.

— Взагалі немає?

— Взагалі немає, — підтвердив майор Денбі. За хвилину він підвів очі, осяяний невиразною думкою. — А чи не краще було б, якби вони зникнули нас, як зникнули багатьох інших, і звільнили від усіх цих убивчих турбот?

Йосаріан сказав «ні». Майор Денбі погодився, меланхолійно кивнувши, і знову втупив очі в підлогу, і для них обох взагалі не було надії, аж доки в коридорі зненацька не загримотіли кроки і, репетуючи на весь голос, до палати ввірвався капелан з запальною новиною про Oppa, настільки радісно збуджений, що ще якусь хвилину-дві його було годі зрозуміти. Сльози великого піднесення іскрилися в його очах, і коли Йосаріан нарешті збагнув, в чому річ, він вискочив з ліжка з недовірливим скриком.

— У Швеції? — крикнув він.

— Орр! — крикнув капелан.

— Орр? — крикнув Йосаріан.

— У Швеції! — крикнув капелан і закивав головою в радісному екстазі, і почав нестримно гарцювати по палаті в реготливому, розкішному божевіллі. — Це чудо, скажу я вам! Це чудо! Я знову увірував в Бога! Я вірую! Його винесло на берег у Швеції після стількох тижнів у відкритому морі! Це чудо.

— Винесло на берег, чорта з два! — Йосаріан і собі заскакав по палаті, на все горло регочучи до стін, до стелі, до капелана і майора Денбі. — Його не винесло на берег у Швеції. Він догріб до Швеції! Він догріб туди, капелане, догріб!

— Догріб?

— Він так спланував! Він зумисне поплив до Швеції!

— Ет, все одно! — відказав капелан з тим самим запалом. — Все одно це чудо, чудо людського розуму і людської стійкості. Подумайте тільки, на що він спромігся! — Капелан обхопив голову долонями і корчився від сміху. — Ви тільки уявіть! — подивовано вигукнув він. — Тільки уявіть собі, як він уночі пропливає Гібралтарську протоку на отому своєму жовтому плоті з блакитним весельцем...

— Слідом за ним тягнеться волосінь, до самої Швеції він їсть сиру тріску, а щодня о п’ятій вечора готує собі чай...

— Я ніби бачу його! — вигукнув капелан, зупинивши на мить своє торжество, щоб перевести дух. — Це чудо людського завзяття, кажу я вам. Відтепер я буду саме таким! Я буду завзятим. Так, я буду завзятим.

— Він знав, що він робить, на кожному кроці свого шляху! — тішився Йосаріан, переможно знявши угору стиснуті кулаки, немов сподівався витиснути з них усю правду. Він крутнувся і став обличчям до майора Денбі. — Денбі, ви йолоп! Зрештою, надія є. Хіба не бачите? Може, навіть Клевінджер живий, причаївся десь у тій своїй хмарі, доки не буде безпечно вийти з неї.

— Про що ви говорите? — питав спантеличений майор Денбі. — Про що ви обоє говорите?

— Принесіть мені яблук, Денбі, а також каштанів. Біжіть, Денбі, біжіть. Принесіть мені яблучок-дичок та кінських каштанів, поки не пізно, і для себе прихопіть.

— Каштани? Дички? На якого біса вони вам?

— Щоб засунути їх собі за щоки, звісно, — Йосаріан скинув руки вгору у жесті лютого, розпачливого самодокору. — Ох, чому ж я не послухався його? Чому не повірив йому?

— Ви збожеволіли? — питав майор Денбі з тривогою і збентеженням. — Йосаріане, може поясните мені нарешті, про що ви говорите?

— Денбі, Орр усе це спланував. Невже ви не розумієте — він із самого початку все це спланував. Навіть тренувався, як дати себе підбити. Він у кожному бойовому вильоті відпрацьовував вимушену посадку. А я не захотів з ним літати! Ох, чому я його не послухав? Він запрошував мене літати, а я не хотів! Денбі, дайте мені ще й заячі зуби, і форсунку до направи, і вираз глупої простоти, в якій ніхто не запідозрить хоча б крихти розуму. Мені все це потрібне. Ох, чому ж я його не послухався? Тепер я розумію, що він намагався мені сказати. Я навіть розумію, чому та дівчина лупила його туфлею по голові.

— Чому? — різко запитав капелан.

Йосаріан притьмом обернувся і благально вхопив капелана за перед сорочки.

— Поможіть мені, капелане! Прошу, поможіть. Дістаньте мій одяг. Якомога скорше, гаразд? Мені треба вже.

Капелан зірвався з місця.

— Гаразд, Йосаріане. Але де він? Як його дістати?

— Залякуючи й принижуючи кожного, хто спробує вас зупинити. Капелане, дістаньте мені мою форму. Вона десь тут, у шпиталі. Хоч раз у житті добийтеся свого.

Капелан рішуче випростав плечі і стиснув щелепи.

— Не переживайте, Йосаріане, я дістану вам форму. Але чому та дівчина лупила Oppa по голові? Скажіть, будь ласка.

— Бо він їй за це платив, ось чому! Але не влупила як слід, то й довелось йому плисти до Швеції. Капелане, знайдіть мою форму, щоб я міг вибратися звідси. Запитайте в сестри Дакет. Вона допоможе. Вона ладна що хоч зробити, аби лиш мене збутися.

— Куди ви збираєтесь? — стривожено запитав майор Денбі, щойно капелан вилетів з палати. — Що ви надумали?

— Я збираюся втікати, — проголосив Йосаріан життєрадісним, дзвінким голосом, уже роздираючи застібки своєї піжами.

— Ой, ні, — застогнав майор Денбі і став швиденько плескати долонями по спітнілому обличчю. — Ви не втечете. Куди ви втечете? Вам є куди втікати?

— До Швеції.

— До Швеції? — скрикнув приголомшений майор Денбі. — Ви