Тарас Григорович Шевченко - Перлини української класики

Євгеній знов зирнув наперед себе. Його зір зупинився на однім стовпі, що стояв, як йому здавалося, не в такім місці, де його, судячи по віддаленню, слід було надіятися. В сірій мряці, що злегка налягала на ліс і закривала небо, сей стовп видавався зовсім чорним. Зрештою й його форма була якась не зовсім звичайна; скорше подобав на старий обгорілий пень, ніж на правильно обтесаний і «в краєві фарби» помальований стовп.

– Слухайте, Берку, – запитав нарешті Євгеній, – що се там стоїть коло дороги? То якийсь стовп, не правда?

– Ні, прошу пана, то хлоп.

Наближалися потрохи; Євгеній побачив, що мнимий стовп справді рухається і поступає супроти них. А коли над’їхали ще ближче, Євгеній пізнав, що се був дійсно селянин високого росту, старий, сивоусий дід у чорній, довгій, понижче колін, суконній гуні і в чорнім повстянім капелюсі. Він здалека кланявся їм, а коли порівнялися з ним, простягнув обі руки і крикнув:

– Прошу пана!

Євгеній думав, що старий просить милостині, але Берко, видно, ліпше зрозумів сей поклик, бо зупинив коней. Євгеній пильно оглядав чоловіка, що, кланяючися, наближався до нього.

– Прошу ласки панської, – мовив старий, – і перепрошаю за питання: відки пан ідуть?

– Із Гумниськ.

– А куди пан їдуть?

– До Буркотина.

– А, Господи, Тобі слава! – мовив чоловік і перехрестився. – Так се ось туди до Буркотина?

– Так, – мовив Берко. – А нащо вам того треба?

– Йой, таже говоріть мою біду! – мовив старий. – Адіть, отсе вже від самісінького рана блуджу в тім лісі. Десь нам ялівчина втекла в ліс ще вчора, то шукали хлопці цілу ніч, а я вийшов рано та й заблудив у поганий час. А то такий проклятий хащ, що ні стежки, ні прикмети жадної. Ходжу й ходжу, всюди однаково, а кінця нема. Вже й ніг собі не чую. Ледво-не-ледво виплентався на гостинець, а тут знов та сама біда. Сюди гляну – рівно і кінця не видно; туди гляну – знов рівно і кінця не видно. Куди йти? Пробував навгад іти отсюди, – і він показав у противний бік від Буркотина, – йшов, ішов, усе одно, а кінця нема. І почало мені до голови таке йти, що се я не в той бік іду. Сів, спочиваю, та бо холодно. А тут як на те ані душі живої. Вже чоловік не знав, що з собою робити, та ось, Богу дякувати, що ви над’їхали.

– А ви ж відки?

– Та з Буркотина.

– Ну, то сідайте коло мене, підвеземо вас, – мовив Євгеній.

Щира радість малювалася на лиці старого.

– А Бог би вам, паночку, радість дав, що ви мене, старого, не лишаєте в тім лісі! Бігме, я вже так ослаб, що не знаю, чи здужав би до вечора доволіктись додому. Ну, чи не прислів’я – тілький час блудити? Та й ще кому, мені, старому, що тут замолоду знав кождий корчик, кожде дерево?

Старий, балакаючи, звільна вліз у каретку і сів на низенькім сидженні напротив Євгенія. Сей просив його сідати поруч себе, але старий не захотів.

– Ні, ні, буде з мене й тут! І за се вам велике спасибі! – мовив він, ставлячи свою палицю між коліна, опираючи свої жиласті, спрацьовані долоні на її костур, а бороду на долонях. Його сірі розумні очі почали пильно вдивлятися в Євгенія. Берко рушив.

Євгеній наразі мовчав. У його в голові шибнуло дивне порівняння. Отсей старий, що заблудив у близькім сусідстві рідного села, що стоїть насеред гладкого, рівного шляху і не знає, в який бік йому додому, – чи ж се не символ усього нашого народу? Змучений важкою долею, він блукає, не можучи втрапити на свій шлях, і стоїть, мов отсей заблуканий селянин, серед шляху між минулим і будущим, між широким, свобідним розвоєм і нещасним нидінням, і не знає, куди йому йти, не має сили ані надії дійти до цілі. «Хто то вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій бідний народе?» – зітхнув Євгеній.

XXXVI

Лице старого селянина прояснилося.

– А я пана знаю, – мовив він.

– Яким чином?

– Адже ви нас боронили там у суді. Ви пан адукат Рафалович, правда?

Євгеній придивився ближче старому і пізнав свойого бувшого клієнта.

– А ви Демко Горішний.

– Бодай пан здорові були! Як пан собі затямили! А куди пан їдуть?

– Був у Гумниськах на терміні, а тепер, вертаючи, поїхав на Буркотин, хотів побачити ваше село.

– Ой, є що бачити! – сумовито відповів Демко. – Біда нас присідує, паночку, чимраз дужче та й дужче.

– А ви знаєте, нащо пан Біг біду сотворив? – запитав Євгеній.

– Та нащо?

– Аби люди билися з нею.

– Та то воно так. Але як той казав: «Bijmy si, chopie, moja szabla, a twуj kij[45].

– Певно, що то нерівно, але то ще не рація, щоби і кий із рук кидати і йти голіруч. Ну, а як же ваша справа з паном за пасовисько?

– Та не знаю. Щось наші преліпотенти на пана відказують.

– Нібито на мене?

– А так. Кажуть – вибачайте, паночку, – що ви не хочете вести нашої справи, що ви радили їм відкупити у пана дідича те пасовисько.

– То неправда! Ну, та як собі хочуть. Не вірять мені, то я їм папери віддав. Нехай собі шукають іншого адвоката.

– Та вже знайшли, – пошепки, нахиляючися до Євгенія, мовив Демко.

– А кого?

– Та пана Шнадельського.

– Що?

– Пан Шнадельський – пан, певно, знають його, – він сам до нас зголосився, каже, що я вам усе зроблю, не давайтеся на підмову тамтому пану в місті, бо він підкуплений і запропастить вашу справу.

– І давно то було?

– О, вже пару тижнів тому. Пан Шнадельський часто буває у нас у селі – він їздить по селах і геть бере хлопські справи. Наші люди дуже до него горнуться, кажуть, що він дуже великий адукат і має доступ до самого цісаря.

– Бійтеся Бога, люди! – скрикнув Євгеній. – Але ж се ошуканець! Се не жаден адвокат! Він не має права ніяких справ провадити.

– Що пан говорять! – з переляком скрикнув Демко.

– Можете мені вірити. Говорю вам як чесний чоловік, а не для того, що він риє підо мною.

– Ой Господи! А наші люди до него, як до Бога, моляться! Та бо він уміє говорити з людьми! Так уміє придобритися, що думав би чоловік: отсе святий із неба зійшов.

– Я вам говорю по правді. Зрештою можете піти чи до старости, чи до кого хочете і запитати його, чи пан Шнадельський – адвокат, чи ні?

– Та то правда.

– А тепер скажіть мені, ви знаєте, у вашого пана десь є дубовий ліс?

– А є.

– І красний?

– О, чудо, а не ліс. Там дуби отакі грубі, а рівні, як свічки.

– І багато їх?

– О, то великий шмат лісу, буде зо двісті моргів.

– А будемо ми їхати попри нього?

– Ні, з сего боку села ні. Аж як переїдете за село та потім під гору, то там будете їхати через діброву. А нащо пан про се питають?

– Та так. Мені цікаво, чи пан не думає її рубати.

– Е, вже би давно був вирубав, але заказали з намісництва. А інші кажуть, що банк не позволяє рубати. Бо наш пан задовжений у банках, а на той ліс, то взяв більше як десять тисяч. І без банку не сміє рушити.

Тим часом бричка минула ліс і заїхала в село, що лежало в долині над рікою. Посеред села між високими липами і ясенями стояв двір пана маршалка Брикальського.

– У пана маршалка сьогодні польовання, – мовив Демко, показуючи очима на двір. – У діброві дики стадами ходять, шкоду страшенну роблять по полю. На самій бульбі люди тисячні шкоди понесли. А панові було байдуже. Аж як йому самому дики цілий копець з бульбою розбили, то спросив польовання. Чуєте, як там трублять та гукають?

І справді, з широких сугорбів, покритих високим дубовим лісом, що тепер під пожовклим листям виглядав мов лан велетенського спілого збіжжя, чути було гомін стрілецьких труб, крики та верески нагінки і де-де цюкання рушниць.

В’їхали в село. Проїхавши крутою вуличкою між городами, вибралися на широкий майдан, що розкинувся перед коршмою. Велика мурована коршма з заїздом, своїми обдряпаними стінами і своїм нехарним виглядом добре достроювалася до болотистого майдану. Перед коршмою стояла досить велика купа селян; ще більше число їх тислося до сіней, а з шинку