Жюль Верн - Таємничий острів

своєму розпорядженні велике гарне судно, на якому можна здійснювати плавання навіть у бурю, а при нагоді почати й тривалу подорож, значило мати зайвий шанс для порятунку. Якщо, спорудивши судно, колоністи не зважаться відразу залишити острів Лінкольна і дістатися до Полінезії або берегів Нової Зеландії, то в усякому разі вони зможуть відвідати острів Табор, щоб залишити там записку із вказівкою нового місцезнаходження Айртона. А зробити це необхідно на той випадок, якщо шотландська яхта знову з’явиться в тутешніх водах. Не можна ж справді знехтувати подібною можливістю!

таким чином, перервані роботи почалися знову. Сайрес Сміт, Пенкроф і Айртон за допомогою Наба, Гедеона Спілета і Герберта працювали не покладаючи рук, якщо тільки їх не відволікало що-небудь інше, більш невідкладна справа. Судно мало бути готовим за п’ять місяців, тобто до початку березня, — тільки в цьому випадку вони могли дістатися до острова Табор, а оскільки з рівноденням починалися вітри, що не дозволяли вирушати в плавання, то теслі не втрачали ні хвилини. Втім, їм не доводилося турбуватися про оснащення, тому що оснащення «Швидкого», на щастя, вдалося повністю врятувати. Насамперед треба було закінчити спорудження корпуса.

Кінець 1868 року пройшов у цих важливих роботах, за якими майже забулися всі інші справи. За два з половиною місяці шпангоути поставили на місце і прикріпили перші дошки бортової обшивки. Вже зараз можна було сміливо стверджувати, що Сайрес Сміт не даремно трудився над проектом судна і воно витримає будь-які іспити. Пенкроф же працював з якоюсь жорстокістю, і коли хто-небудь з колоністів міняв сокиру теслі на мисливську рушницю, він, не соромлячись, обсипав недбайливого докорами. Одначе необхідно було поповнити запаси в коморах Гранітного палацу до наближення зими. Але хіба це стосувалося Пенкрофа! Славний моряк, не дорахувавшись кого-небудь з товаришів по роботі, щоразу шаленів. У таких випадках він, не перестаючи бубоніти, один працював за шістьох.

Усе літо погода мало втішала поселенців. Протягом кількох днів стояла нестерпна спека, повітря було насичене електрикою, раз у раз вибухали страшні грози. Цілодобово чулися віддалені гуркоти грому. Небо глухо, але безупинно озивалося — явище звичайне в екваторіальних зонах.

Перший день нового, 1869 року ознаменувався найжорстокішою грозою, і блискавка багато разів поціляла в острів. Кілька величезних дерев розбило і зламало грозою й у тому числі одне з чудових кропив’яних дерев, що захищали пташник з боку південного краю озера. Чи не існувало безпосереднього зв’язку між цими дивовижними грозами і тими явищами, що відбувалися в надрах землі? Чи не відображали ці грози ті зрушення в глибинних шарах земної кулі? Сайрес Сміт схилявся до цього припущення, тим більше що смуга гроз супроводжувалася посиленням діяльності вулкана.

Третього січня Герберт, який піднявся з першими променями сонця, вирушив на плато Круговиду, щоб осідлати онагра, як раптом він помітив над кратером вулкана величезний стовп диму.

Герберт поспішив попередити інших поселенців, вони відразу піднялися на плато і почали уважно дивитися в зазначеному напрямку.

— Еге, — вигукнув Пенкроф, — цього разу це вже не просто пара! Схоже, що наш богатир не тільки дихає, але й курить!

І хоча Пенкроф висловив свою думку надто образно, він цілком точно визначив ті явища, що спостерігалися над кратером вулкана. Ось уже три місяці з кратера виривалася густа пара, але вона вказувала лише на кипіння розплавлених мас, що відбувається в надрах вулкана. Тепер його вершину вінчала вже не пара, а густий дим; у небо здіймався щільний сіруватий стовп, що в основі досягав трьохсот футів в об’ємі та заввишки сімсот — вісімсот футів; там, на цій висоті, він розпливався, нагадуючи за формою величезний гриб.

— У трубі загорілася сажа, — вимовив Гедеон Спілет.

— І ми не можемо її згасити! — в тон йому відповів Герберт.

— Добре, якби кожний вулкан час від часу прочищали сажотруси, — зауважив Наб найсерйознішим тоном.

— Браво, Набе! — вигукнув Пенкроф. — Чи не хочеш ти взятися за ремесло вулканочиста?

І моряк голосно розсміявся над своїм власним жартом.

Сайрес Сміт уважно спостерігав за клубами густого диму, що виривалися з жерла гори Франкліна, він навіть стояв трохи осторонь від товаришів, злегка витягнувши шию, неначе намагаючись уловити віддалений гул виверження. Потім він підійшов до своїх товаришів і сказав:

— Дійсно, друзі мої, у вулкані відбулися значні зміни. Не приховуймо від себе цієї обставини. Вулканічні маси знаходяться не тільки в стані кипіння, вони вже розгорілися, і, можливо, у недалекому майбутньому нам загрожує виверження!

— Ну і нехай собі, містере Сайрес! — вигукнув Пенкроф. — Якщо воно вийде на славу, це саме виверження, ми йому поаплодуємо, і справі кінець! У нас, думаю, є заняття, важливіше всіх цих вулканів!

— Ні, Пенкрофе, — заперечив Сайрес Сміт, — старий шлях досі відкритий для лави, а кратер нахилений, так що раніше її потік виливався в північному напрямку. А все-таки…

— А все-таки, — підхопив Гедеон Спілет, — оскільки від виверження вулкана нам ніякої користі не буде, найкраще обійтися без такого.

— Як знати! — заперечив моряк. — А раптом наш вулкан візьме та й викине спеціально для нас які-небудь корисні й рідкісні копалини. Не турбуйтеся, ми вже зуміємо скористатися його люб’язністю.

Але Сайрес Сміт з осудом похитав головою, усім своїм виглядом говорячи, що особисто він не чекає нічого доброго від процесу, що розвивався настільки стрімко. Він не міг так легко і безтурботно, як Пенкроф, ставитися до майбутнього виверження. Якщо через нахил кратера потік лави і не загрожує безпосередньо лісистій й обробленій частині острова, можливі інші, досить сумні наслідки. Як відомо, виверження вулкана нерідко супроводжується землетрусом. Острів такого походження, як острів Лінкольна, може просто розпастися на частини, адже за своєю структурою він складається з усіляких порід: з базальту і граніту, застиглої лави на півночі та пухких ґрунтів на півдні, а ці породи, звичайно, не міцно зв’язані між собою. Якщо навіть саме витікання лави не являє серйозної небезпеки, то слабкий підземний поштовх неминуче призведе до найтрагічніших наслідків.

— Мені здається, — раптом сказав Айртон (він ліг і притулився вухом до землі), — мені здається, що я чую приглушений гуркіт, знаєте, начебто гуркоче візок, навантажений залізяччям.

Колоністи уважно прислухалися і погодилися з Айртоном. Гуркіт часом супроводжувався підземним гудінням, яке то посилювалося, то затихало, — здавалося, там, у надрах землі, проноситься лютий вихор. Одначе поки що не було чутно характерних для виверження звуків, що нагадують постріли. Отже, пара і дим вільно виривалися з головного кратера, а якщо вихідний отвір достатньо широкий, то можна не побоюватися ні вибуху, ні різких зсувів земної кори.

— Ану його! — сказав Пенкроф. — Давайте-но краще візьмемося