Джеральд Шапіро - Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На третій вечір вони лежать і дивляться «Час запитань до прем’єр-міністра», ліжко вібрує під ними, а Ед розмовляє по телефону з братом Генрі. «Так, звичайно, ми віддаємо секретер, — говорить Ед. — Ми віддаємо всі великі меблі до Хадасси. Це мама так хоче. Що? Що?». Ед повертається до Сари. «Він каже, що хоче секретер».
«То хай перевозить його до Англії», — каже Сара.
«Він чудовий? Та ні, зачекай. Я би сказав — непоганий, але не такий вже чудовий… Хочеш забрати його в Англію — ну, давай… Що? Ти з глузду з'їхав? Де ми його поставимо у Вашингтоні?» — Ед дивиться на Сару.
«Якщо він так вже його хоче, то може перевезти до Англії», — каже Сара.
«Що? Не чую, — говорить Ед у телефон, перебиваючи Сару. Він знову повертається до неї. — Генрі каже, мама захоче, щоб секретер був у Вашингтоні. Може, зараз вона не хоче, але захоче потім. І захоче лампи з чесучевими абажурами».
«Можливо, він має рацію, — каже Сара. — Потім вона їх захоче».
«Генрі, ти бачив ці абажури в останні п’ять років?».
«Еде, може, замовити контейнер і перевезти все до Вашингтона?».
«Що ти сказала? — перепитує її Ед. Сара повторює. — Гаразд, чудово. — Він передає їй слухавку. — Ви з Генрі обговоріть це, а я прийму екседрин». Ед бере ще кілька четвертаків із приліжкової тумбочки з вогнетривкого пластику і, вже маючи досвід, вправно вкидає їх у лічильник в узголів’ї ліжка.
Генрі продовжує говорити, не знаючи, що телефон перейшов до Сари: «Ну, килими просто не варто перевозити. Ти ж знаєш, це не справжні китайські килими. Їх цілком можна віддати, а ось лампи за кілька років вважатимуться антикваріатом, а чесучевих абажурів взагалі вже майже ніде не знайдеш. Їх просто вже не роблять…».
Своє перше заняття після повернення додому Сара проводить як у тумані — через зміну часових поясів. Вона давала студентам завдання на час своєї відсутності: «Напишіть мідраш про перехід Червоного моря в тому жанрі, який ви ще не використовували на наших заняттях». Тепер, слухаючи студентів, вона виявляє, що результати вийшли різні. Мішель написала оповідання про єврейську дівчину, закохану в єгиптянина, якій доводиться спостерігати, як її коханий тоне разом зі своїм конем і колісницею в морі. Дівчина, природно, відмовляється приєднатися до Міріам та інших жінок, коли вони співають і танцюють, святкуючи перехід моря й досягнення безпечної землі. Замість цього вона пише власну пісню й сама співає її в пустелі. Браян написав есей із питаннями, гіпотезами та прикладами у справжньому стилі мідраша. Він починається так:
Чому в Торі сказано, що після всіх Мойсеєвих благань Бог зробив серце фараона жорстокішим, — це загадка. Навіщо Богові бажати його жорстокості до ізраїльтян, якщо він був на їхньому боці? Чи це було випробування? Або ж це якась містична метафора? Я, маючи схильність до філософії, сприймаю це саме так. Я думаю, що ці фрази у стародавніх писаннях запрошують нас замислитися над природою людської діяльності і її взаємодією (реакцією?) із Богом як історичним чинником у світі.
Прослухавши сім сторінок, Деббі дивиться на Сару й запитує в своїй прямолінійній манері: «Це — креативна праця?».
Сара трохи роздратована. «Давайте дослухаємо Браяна», — каже вона.
«Вибачте», — бурмоче Деббі.
Коли настає черга Іди, вона хитає головою. «Я вибачаюся, — каже вона, — я не змогла виконати завдання. Все ще чекаю на ідею».
«Будьте сміливішою», — радить їй Мішель.
«Так, у мене з цим теж погано, — каже Деббі. — Ви коли-небудь пробували мозковий штурм?».
Сама Деббі написала автобіографію священної кішки фараона:
Перед моїми зеленими очима пройшли триста поколінь. Моєю матір’ю був Верхній Ніл, а батьком — Нижній Ніл; моя старша сестра — Великий Сфінкс, який навчив мене людських загадок.
Коли Деббі завершує, Сара киває: «Це дуже… несподівано й інтригуюче», — каже вона. Її нудить від цього. Роза оселилася в колишній кімнаті її старшої доньки Міріам. Сара возить її дивитися квартири. Кожного дня вона її вивозить і кожного дня Роза заявляє, що в жодній із них жити геть неможливо й найщасливішими для неї були лише ті часи, коли вона жила в сім’ї.
«Цікаво, — запитує у Сари Мішель, — чи можемо ми виконувати завдання не в стилі мідраша? Бо мені, наприклад, важко весь час прив’язувати свої почуття до Біблії».
«Це і справді важко», — погоджується Деббі.
«Може, ми спробуємо просто написати історію, яка відбувається в наші часи?» — питає Мішель.
Їда додає: «Було б непогано, якби ви принесли свій власний мідраш, щоб ми подивилися».
«Ви колись писали мідраш?» — питає Браян.
«Так, здається, писала — багато років тому, — каже Сара. — Я пошукаю. Але хочу нагадати вам усім, що творчість — це важка праця, й що митець дивиться на обмеження як на можливості. Отже, в наступному завданні вашим обмеженням буде заборона вживати слово “я”».
«Нічого собі!» — стогне Деббі.
«А слово “мене” можна вживати?» — питає Мішель.
«А решту займенників можна?» — питає Браян.
Цього вечора Сара робить гамбургери, й вони втрьох сідають вечеряти — Сара, Ед і Роза, яка їсть свій бургер на тарілці, за допомогою ножа та виделки. «Я чув, тобі не сподобалася “Гелена”», — звертається Ед до матері.
«Умови там розкішні», — каже Сара.
«Розкішні, ма?» — питає Ед.
«Холодно».
«Що?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро», після закриття браузера.
